Каже сніг зайцеві:

— Чогось мені голова заболіла.

— Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла, — сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав. — Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі ямки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг за­ривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збе­реже для мене.

    Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає. Сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохан­ня його вислухав та й каже:

— З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не мо­жу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький. Буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави. Ніхто тебе не побачить.

    Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.