Сидить дядько на пеньку і їсть хліб. Іде ведмідь і питається: — Дядьку, що ти їси? — Хліб,— каже дядько. — Дай-но я попробую.   Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає: — А з чого ж той хліб робиться?   Дядько й став розказувать: — Треба спочатку поле добре виорать і на зиму посіять зерна. Воно перезимує, весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи поскладати, додому звезти, змолотити,

  Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.   Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.   Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть: — Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.   Один і каже: — А цього дурного біса де дінемо з ступою?  

  Жив собі дід та баба. Посила баба діда на заробітки. Спекла йому коржик. Дід положив за пазуху та й пішов.   Іде та й іде він собі, коли лежить жолудик та й пита діда. — Де ти йдеш? — На заробітки. — Візьми й мене. — Та йди.   Та й укинув його у пазуху. Пішов і пішов. Навстрічу рак та й питає діда. — Де ти йдеш? — На заробітки. — Візьми й мене. — Та як же я тебе візьму, як ти щипаєшся? — Та я буду сам повзти.   Ішов,

  Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й здумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала: — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю! — Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.   От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи

  Жили собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло новорічне свято. Дід і баба приготувалися і ждуть гостей. Ждали вони, ждали — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують: — Дозвольте заспівати!   Дід і баба в один голос: — Співайте!   Раптом товстий голос каже:     А в діда, діда перша ягничка,     Друга

  У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.   А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув: — А ти хто такий? — Я собі Іванко. — А нащо тобі хата, та ще й город? — У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.   Пан подумав і сказав: — Іди до мене фірманом, бо цей

  Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.   Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!   Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали

  Жили собі, були собі дві вивірки в густому лісі у дуплах. Однаково гарні, пушисті, звинні. Тільки не однакової вдачі. Бо одна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолудь і все те складала у своїй хатинці, в дуплі дерева.   А друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки її роботи, що стрибати з галузки на галузку, лякати птичок у гніздах або сидіти бездільно й свистати на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Тож літом усюди їжі повно! То оріх, то

  Послухайте про чоловіка, що в нього було дванадцять синів і одна дочка.   Одної весни сини пішли в поле орати, а сестра повинна була носити їм їсти. А щоб вона не заблудила по дорозі, то брати зробили одну довгу борозну, від їхньої хати та аж до того поля, де вони орали.   Наварила мати синам їсти і наказала дочці, щоб вона йшла борозною і дійде до того місця, де брати орють. Та перед тим, як дочка рушила в дорогу, чорт прийшов та зрівняв ту борозну і зробив іншу, яка вела до

  Був де не був один цар, котрий дуже любив полювати на звірку.   Раз він пішов у ліс з пушкою. Ходив, ходив цілий день по хащі і не міг нічого убити. Уже понад вечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красні роги.   «Ей,— думає собі цар,— цього оленя любив би я встрілити із-за його красних рогів».   І почав іти за ним. Олень, як увидів чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і вморився... Кінчився

  Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»   Тут оба, не думаючи довго,

  От кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня; а як до Благовіщеня дозимував скотину, а на Благовіщеня хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.   Ото я вам скажу:   У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту у велику силу до Благовіщеня дозимував, а на Благовіщеня тільки живу вивіз на луку. Ото як зачала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала. Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валяючись.   Ото йде, коли зустрічає її

  Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. От чоловік пішов і роздобув десь мішок зерна та й каже жінці: — Оце піду у млин молоти.   Та й пішов. Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер. Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном, побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити. Вирішили позивати Вітра.   Пішов дід позивати Вітра, знайшов його та й каже: — Коли ти мос

  Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб'є».   Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» — «Здоров».— «А чого це ви тут лежите?» — «Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?» — «Та я такого-то роду, може, чували?» — «Знаю,— каже,—

  Казка мовиться про двох братів. Старшого звали Василем, а молодшого — Михайлом. Старший брат дуже був заможний, жив у великих достатках. Молодший — навпаки. У молодшого брата і дітей ціла купа була і бідність велика.   Ходив молодший брат по різних заробітках і ледве міг з дня на день діточок прогодувати.   Хоч брати жили зовсім недалеко один від одного, та зв'язку між ними майже ніякого не було. «А що мені йти до бідняка? Він ледве сам живе, не то, щоб мене

  Гадючий хвіст сперечався з гадючою головою над тим, хто з них має ходити наперед. Голова говорила: «Ти не можеш ходити наперед, бо ти не маєш ні очей, ні вух». Хвіст казав: «Але я зате маю силу, я тобою киваю. Захочеться мені обкрутитися довкола дерева, то й з місця не кинешся!» Тоді голова каже: «Но, то розійдімся!»   І відірвалося тіло від голови й полізло наперед. Та ледве відлізло подальше від голови, натрафило на щілину і впало до неї.  

  Ворона підгодувала троє молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Каже она до них так: — Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра се дерево хоче господар зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мусю попереносити на друге місце, он там за ту широку ріку.   Діти кажуть: — Най буде.   Ворона бере в лаби найстаре вороня і несе. Серед води питає: — Синку, ци

  Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлення. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала

  То пес мав силу, щоби обганяв обійстя, а не мав нюху, а вовк мав нюх, а не мав сили. А як зійшлися оба, і зачали собі радити. Каже вовк до пса: «Заміняймося. Я тобі дам нюх, а ти мені дай силу!» Бо псові з силою зле виходило: як пішов ґазда в поле або худоба, то пес не міг дослідити, бо не мав нюху, а вовк хоть мав нюх, а не мав сили, то як ся здибав з конем або з свинею, то не міг розбити, щоби попоїв.   А як ся поміняли і вовк дав псові нюх, а пес вовкові силу, то

  Як жив собі дід та баба, і розвели вони семеро овець, і сучка-позвонка, баба-поговорка, коничок-ступачок.   От раз підійшла Меланка, то дід заставив бабу, щоб вона наварила вареників. А сам пішов щедрівників шукать. Іде, коли дивиться — ідуть вовки. А він їм і каже: — Й ви, дітки, ідіть до мене щедрувать.   То тоді ці вовки пішли за ним і прийшли до хати та й почали щедрувать:         А у діда, а у баби         Семеро овець.

  Розмовляли одного разу вовк з вовчицею. «Погано тобі, вовче, живеться»,— каже вовчиця. «Чому?» — дивиться на неї вовк. «Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся».— «Гм,— пробурчав вовк,— але ти також від людей ховаєшся...» — «Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить».— «Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк.— Тебе бачать люди так само, як і

  Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село, куди не поткнеться — скрізь ворота заперті і собаки дуже злі. Вовк з досади підійшов до крайньої хати, став біля вікна і слуха. На цю пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіять, дитина не переставала плакать. Баба тоді почала дитину лякать, щоб вона од страху утихомирилась: — Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи!

  Раз зустрів вовк жебрака й каже: «Я тебе з'їм!» — «Мене? Видиш, який я худий,— кістки та кожа. Не посмакує тобі м'ясо... А я тобі пораджу, кого з'їсти».— «Кого?» — «В лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м'ясо».   Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до

  Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Йшов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть.   Підкрався вовк тихенько — та хап її!   Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже: «Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати». «Від цього мені шкоди не буде»,— подумав вовк і дозволив: «Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу».   Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує —