— Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?

— Я росту, росту: листя — у висоту, ко­рінь — углибину, у чорну землю, у холод­ну воду, що рідним голосом говорить.

— Паничику чорнобривчику, а вже літо рум'яне!

— Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!

— Паничику чорнобривчику, а вже літо медове!

— Ще я розкущуся, розгуляюсь, піду квітником, як козак навприсядки, зеленим чубом розмаю!

— Паничику чорнобривчику, а вже літо серпневе! Пшени­цю жне, снопи кладе, палке, жарке, від сонця аж руде!

— Та ось мій цвіт на обжинковий віночок. Цвіт смаглявий, кароокий; скільки в небі зірок, стільки в мене квіток!

— Паничику чорнобривчику! Пізня осінь морозом пахне!

— Виший мене на сорочці чорнобривими нитками: темними, як ніч, червоними, як літо. Буду тобі коло серця процвітати.