ТОПОЛЯ (оповідання Миколи Магери)

Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Повз неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомобілі, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.

Дорога гула, ревла, стогнала.

А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсу¬шувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії й пішоходи, ковзали байдужими поглядами і мчали чи йшли далі.

Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до мами, що вела його за руку:

— Мамо, дивіться!

— Що там, сину?

— Тополя засвітилася.

Жінка зупинилася й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася зсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зов¬ні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.

Хлопчик допитувався:

— Мамо, там лампочки? Як на ялинці?

— Ні, Юрасику, то листочки так світяться.

— А хто їх посвітив?

— Осінь, мій хлопчику.

— Осінь?

— Еге ж.

Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.