Олександр Пушкін «ПРО МЕРТВУ ЦАРІВНУ ТА СІМОХ БОГАТИРІВ» Переклад Наталі Забіли

В путь-дорогу цар зібрався, 

Із ріднею попрощався, 

І цариця край вікна 

Сіла ждать його сумна. 

Жде від ранку і до ночі, 

В поле дивиться, аж очі 

Почали боліти їй 

У сподіванці сумній. 

Все не видно в полі друга! 

Тільки бачить: в'ється хуга, 

Сніг лягає на поля, 

Вся білісінька земля. 

Дев'ять місяців минає, 

Смуток очі застилає. 

А як свят-вечір настав, 

Бог дочку цариці дав. 

Рано-вранці гість бажаний, 

День і ніч так довго жданий, 

Повернувся цар назад 

І заходить до палат. 

А вона липі позирнула 

Та важкесенько зітхнула — 

Потьмаривсь од щастя світ 

І померла до обід. 

 

Цар журився безутішно. 

Та як бути? — й він був грішний. 

Рік, неначе сон, промчавсь – 

Цар із другою побравсь. 

І по правді молодиця, 

Що й казать, була цариця: 

І висока, і струнка, 

І розумна, і метка, 

Тільки дуже вередлива, 

Гордовита та злослива. 

В неї придане було: 

Дзеркальце, чудесне скло, 

Що таку властивість мало: 

Як людина, розмовляло, 

З ним одним була вона 

І ласкава й не смутна, 

З ним привітно розмовляла 

І, милуючись, казала: 

«Любе дзеркальце, скажи 

Та мій сумнів розв'яжи: 

Хто на світі наймиліший, 

Найгарніший, найбіліший?» 

А воно дає відказ: 

«Ти, царице, повсякчас 

За людей усіх миліша, 

І рум'яніша й біліша». 

І цариця в тую ж мить 

Ну сміятись та радіть! — 

І підморгувать очима, 

І поводити плечима, 

І крутитись перед ним, 

Перед дзеркальцем своїм. 

 

Та царівна молодая 

Теж тимчасом розцвітає. 

Потихеньку підросла 

І, мов квітка, розцвіла. 

Білолиця, чорнобрива, 

І сумирна, й непримхлива. 

Старости біля дверей: 

Королевич Єлисей 

Засилає. Цар дав слово. 

Посаг теж давно готовий: 

Сім торгових городів 

Та сто сорок теремів. 

 

Дівич-вечір наступає, 

А цариця за звичаєм 

Перед дзеркальцем своїм 

Перемовилася з ним: 

«Чи не я за всіх миліша, 

І рум'яніша й біліша?» 

А воно їй каже так: 

«Ти прекрасна, знає всяк, 

Та царівна ще миліша, 

Ще рум'яніша й біліша». 

Як цариця відплигне, 

Та як ручкою махне, 

Та по дзеркальцю як грюкне, 

Закаблучком як пристукне: 

«Ах ти ж, капоснеє скло! 

Брешеш ти мені на зло! 

Як рівнятись їй зі мною? 

Я пиху в ній заспокою! 

Біла, справді-бо, вона, 

Та хіба ж то дивина? – 

Мати нею як ходила, 

Все на сніг лише й зорила! 

Та скажи: чи можна ж їй 

Дорівнять красі моїй? 

На землі за мене кращу 

Не знайде ніхто нізащо, 

Це й не чувано ніде!» 

А воно своє веде, 

Що царівна ще миліша, 

Ще рум'яніша й біліша! 

Що робити? Тут вона, 

З чорних заздрощів смутна, 

Кида дзеркальце під лавку, 

Кличе дівчину Чорнявку 

І дає наказа їй, 

Цій прислужниці своїй, 

Завести царівну в хащі 

І, живу, напризволяще 

Під сосною кинуть там 

На поживу злим вовкам. 

 

Хто вгамує бабу гнівну? 

От, покликавши царівну, 

З нею дівка в ліс пішла 

Й так далеко завела, 

Що царівна догадалась 

І до смерті налякалась. 

Почала благать вона: 

«В чім, скажи, моя вина? 

Не губи мене, дівице! 

Коли стала б я цариця 

Відплатила б чим змогла!» 

Не бажаючи їй зла, 

Та царівну не зв'язала, 

Відпустила і сказала: 

«Не журися, будь-що-будь!» 

І пішла в зворотну путь. 

«Що? — сказала їй цариця, — 

Де красуня білолиця?» 

«Там, у хащі лісовій, — 

Відповіла дівка їй, — 

Міцно зв'язані їй лікті, 

Попадеться звірю в кігті — 

Менш прийдеться їй страждать, 

Легше буде помирать». 

 

Всюди чутка залунала, 

Що дочка в царя пропала. 

Не стуляє цар очей. 

Королевич Єлисей, 

Помолившись добре Богу, 

Виряджається в дорогу 

Наречену врятувать 

І дружиною назвать. 

 

А царівна молодая 

В лісі темному блукає, 

Далі й далі в нетрі йшла 

І на терем набрела. 

Їй назустріч пес загавкав, 

І підбіг, і ліг на травку. 

Йде царівна до воріт — 

Тихо скрізь. За нею вслід, 

Лащучися незлосливо, 

Пес біжить. Вона сміливо 

По приступках піднялась 

І за клямку узялась. 

Двері тихо відчинились, 

І царівна опинилась 

У світлиці. Навкруги 

Всюди лад. В кутку боги, 

Стіл дубовий під богами, 

Лави, вкриті килимами. 

Бачить дівчина, що тут 

Люди праведні живуть, 

Знать, не будуть ображати. 

Та нікого не видати. 

Обійшла царівна дім, 

До ладу прибрала в нім, 

Засвітила Богу свічку, 

Розпалила жарко пічку, 

Застелила гарно стіл 

І лягла собі на піл. 

 

От і вечір. В тиші сонній 

Тут почувся тупіт коней, 

Входять сім богатирів, 

Сім рум'яних молодців. 

Старший мовив: «Що це значить? 

Всюди прибрано, неначе 

Хтось в дому порядкував 

Та господарів чекав. 

Хто ж це? Вийди, покажися, 

З нами чесно подружися: 

Коли літній чоловік, 

Дядько будеш нам повік. 

Коли жінка, будь нам мати, 

Так і станем шанувати. 

Коли хлопець молодий, 

Будеш брат нам дорогий. 

Коли красная дівиця, 

Будь улюблена сестриця». 

 

Тут вона до них зійшла, 

Їм пошану віддала, 

Низько в пояс уклонилась, 

Лагідно перепросилась, 

Що, мовляв, до них зайшла, 

Хоч непрохана була. 

Вмить вони з тих слів пізнали, 

Що царівну привітали. 

Посадили у куток, 

Піднесли їй пиріжок, 

Чарку повну наливали 

І на таці подавали. 

Від зеленого вина 

Відмовлялася вона, 

Пиріжок липі розломила 

Та шматочок відкусила 

І з дороги відпочить 

Відпросилась в тую ж мить. 

Одвели вони дівицю 

До горішньої світлиці 

І пішли відтіль гуртом, 

Щоб заснула тихим сном. 

 

День за днем іде, минає, 

А царівна молодая 

Все живе серед лісів 

У семи богатирів. 

Вранці, ясною порою 

Браття дружною юрбою 

Виїжджають погулять, 

Сірих крижнів пострілять, 

Руку правую потішить, 

Сарачина в полі спішить, 

Або в кримця на скаку 

Зняти голову важку, 

Стріться з ворогом заморським 

Чи з черкесом п'ятигорським. 

А хазяєчка — вона, 

В терему сама-одна, 

Прибере, і наготує, 

І нічим не вередує. 

Так ідуть за днями дні, 

Безтурботні та ясні. 

 

Браття всі сестру названу 

Покохали. Якось рано 

У світлицю до зорі 

Увійшли богатирі. 

Старший каже їй: «Дівице, 

Знаєш, всім ти нам сестриця. 

Всіх нас семеро братів, 

Молодців-богатирів. 

Ми тебе кохаєм дуже, 

Як один. Собі ти мужа 

Поміж нами обери, 

Нас як-небудь помири, 

А для інших будь сестрою. 

Що ж хитаєш головою? 

Чи відмовить хочеш нам? 

Чи не по купцеві крам?» 

 

«Ой ви, хлопці молоденькі, 

Братики мої рідненькі! – 

Каже так царівна їм, — 

Як неправду я повім, 

Божий гнів спаде на мене! 

Що чинить? Я ж наречена! 

Всі до серця ви мені, 

Всі розумні та ставні, 

Кожен кожному з вас рівний, 

Та є суджений в царівни! 

Наречений любий цей – 

Королевич Єлисей». 

 

Браття трохи помовчали, 

Головами похитали. 

Старший каже: «В добрий час! 

Ти ж не гнівайся на нас, 

Словом більш не похоплюся 

Я про те». — «Я не гнівлюся, — 

Тихо мовила вона. — 

А відмова — не вина». 

Женихи їй уклонились, 

Потихеньку віддалились, 

Знов у згоді, як раніш, 

Стали жити ще дружніш. 

 

А тимчасом зла цариця 

На царівну все гнівиться, 

Все добріша не стає, 

А на дзеркальце своє 

Довго сердилась і дулась, 

Та нарешті схаменулась, 

Розшукала й перед ним 

Давнім звичаєм своїм 

Красуватись знову стала 

Й посміхаючись казала: 

«Здрастуй, дзеркальце! Скажи 

Та мій сумнів розв'яжи: 

Чи не я за всіх миліша, 

І рум'яніша й біліша?» 

А воно їй каже так: 

«Ти прекрасна, знає всяк, 

Тільки є, жива й здорова, 

Серед темної діброви, 

У хоромах захисних 

Та, що краща від усіх!» 

І цариця налетіла 

На Чорнявку: «Як ти сміла 

Обдурить мене? і в чім?» 

Та призналася в усім. 

А розгнівана цариця 

Їй рогаткою грозиться 

І кладе: або не жить, 

Або падчерку згубить. 

 

Раз царівна молодая 

Милих братиків чекає 

І пряде біля вікна. 

Раптом глянула вона: 

Пес загавкав, як шалений, 

То черниченька злиденна 

У подвір'ї під вікном 

Відганяє пса кийком. 

«Підожди, бабусю рідна! – 

Їй з вікна кричить царівна, — 

Пригрожу сама я псу 

І чогось тобі знесу!» 

Їй відказує черниця: 

«Ой, дитинонько-дівице! 

Клятий пес мене злякав, 

Мало лаття не порвав, 

Подивись, як він лютує! 

Вийди в двір!» Царівна чує, 

Хліб з комори узяла, 

Та липі з ґаночку зійшла – 

Пес до неї — гавка, злиться, 

Не пускає до черниці. 

А стара підійде лиш – 

Він злоститься ще страшніш 

На черницю. «Просто дивно! – 

Посміхнулася царівна, — 

Що це так його гнівить? 

На ж, лови!» — і хліб летить. 

Хліб жебрачка упіймала. 

«Дуже дякую, — сказала, — 

Бог тебе благослови! 

От за це тобі, лови!» 

І на ґанок соковите, 

Наливне та духовите 

Гарне яблучко летить. 

Пес як скочить, заскавчить... 

Та царівна просто в руки 

Упіймала. «Від докуки 

Яблучко собі вживай! 

Бог з тобою, прощавай!» 

Так черниця проказала, 

Уклонилась і пропала. 

До царівни тут мерщій 

Пес біжить і в очі їй 

З жалем дивиться і виє, 

Ніби пеське серце ниє, 

Ніби хоче їй сказать: 

«Кинь!» Вона його вмовлять, 

Пестить ніжною рукою: 

«Що, соколику, з тобою? 

Ляж!» В кімнату увійшла, 

Знову пряжу узяла; 

Під віконцем прясти стала, 

Ждать братів, а поглядала 

Все на яблучко на те, 

А воно мов золоте, 

Спілим соком вщерть налите, 

І рум'яне, й духовите, 

Медом сповнене ясним, 

Видно зернятка у нім. 

Почекать вона хотіла 

До обіду, не стерпіла, 

В руки яблучко взяла 

І до губок піднесла, 

Потихесеньку куснула 

І шматочок проковтнула... 

Раптом, що це? Світе мій! 

Ніби сперло груди їй, 

Білі руки уронила, 

Спіле яблучко впустила, 

Блимнув погляд з-під повік, 

І на лавку під божник 

Тут вона відразу впала 

І недвижна, тиха стала... 

 

Тої самої пори 

Молодці-богатирі 

Поверталися юрбою 

З молодецького розбою. 

Пес в діброві їх виттям 

Зустрічає: «Горе нам! – 

Браття мовили. — Печалі 

Не минути!» їдуть далі, 

Прискакали, входять... «Ах!» 

Пес за ними по п'ятах, 

Вмить до яблучка... Озлився, 

Проковтнув його, звалився 

І відразу здох... Воно, 

Бач, отруєне було. 

До царівни неживої, 

Похилившись головою, 

Браття з жалем підійшли, 

Її з лавки підняли, 

Одягли у пишні шати 

І хотіли вже ховати — 

Передумали. Вона, 

Як ві сні — така ясна, 

Тихомирне так лежала, 

Що ледь-ледь не промовляла. 

Ждали три дні. Але ні! – 

Спить вона у мертвім сні... 

І з плачем, в великім жалю, 

В домовину із кришталю 

Тіло мертвої сестри 

Тут кладуть богатирі. 

Понесли в порожню гору 

І труну в північну пору 

До шести міцних стовпів, 

До чавунних ланцюгів 

Обережно пригвинтили 

І навкруг загородили. 

Старший брат віддав поклін. 

«Люба сестро! — мовив він, — 

Спочивай спокійно в гробі! 

Згасла, жертва чорній злобі, 

На землі твоя краса; 

Дух твій приймуть небеса. 

Ми усі тебе любили, 

Ждав тебе жених твій милий, 

Та вінець дістався твій 

Тільки смерті навісній». 

 

Того ж дня лиха цариця, 

Дожидаючись черниці, 

Нишком дзеркальце взяла 

І питання задала: 

«Чи не я за всіх миліша, 

І рум'яніша й біліша?» 

А воно їй каже так: 

«Ти, царице, знає всяк, 

На землі за всіх миліша, 

І рум'яніша й біліша». 

 

У далекому краю 

Нареченую свою 

Королевич скрізь шукає. 

Все немає та немає! 

І кого він не спита, 

Всюди відповідь не та: 

Той сміється просто в очі, 

Той відкаже неохоче; 

І до сонця під кінець 

Вдався добрий молодець: 

«Ясне сонечко! Ти ходиш 

Цілий рік у небі. Зводиш 

Зиму з літом щоразу, 

Всіх нас бачиш унизу. 

Не відмов мені в привіті! 

Чи не стріло десь на світі, 

У якому-будь краю, 

Нареченую мою?» 

Ясне сонце відказало: 

«Ні, царівни не стрічало 

Я ніколи. Та постій, 

Може, місяць, родич мій, 

Десь її на світі стрітив 

Або слід її примітив». 

 

Серце рветься із грудей, — 

Ночі жде наш Єлисей. 

Тільки місяць показався — 

Він услід за ним погнався. 

«Місяцю, ти, друже мій, 

Ти, ріжечку золотий! 

Ти встаєш у тьмі глибокій, 

Білолиций, ясноокий, 

І до тебе залюбки 

Посміхаються зірки. 

Не відмов мені в привіті! 

Чи не стрінув десь на світі, 

У якому-будь краю, 

Нареченую мою?» 

Відказав тут місяць ясний: 

«Не стрічав царівну красну. 

На сторожі я стою 

Тільки в чергу-бо свою, 

Знать, вона без мене, друже, 

Десь пробігла!» — «Прикро дуже!» — 

Королевич відказав. 

Ясний місяць ще додав: 

«Постривай, про неї, може, 

Вітер знає. Він поможе. 

Ти до нього поспішай. 

Не журися, прощавай!» 

 

Єлисей журбу долає, 

Вітру буйному гукає: 

«Вітре, гордий володар! 

Ти ганяєш зграї хмар, 

Ти хвилюєш синє море, 

Всюди вієш на просторі, 

Ти боїшся, вільний птах, 

Тільки Бога в небесах. 

Не відмов мені в привіті! 

Чи не стрінув десь на світі, 

У якому-будь краю, 

Нареченую мою?» 

Каже вітер: «За рікою, 

За струмистою водою, 

Є високая гора, 

В ній глибокая нора; 

В тьмі, що сповнена печалі, 

Домовина із кришталю 

Там прип'ята на стовпах, 

На чавунних ланцюгах. 

А навкруг долина рівна... 

В тій труні твоя царівна». 

 

Вітер далі тут помчав. 

Королевич заридав 

І пішов, жених нещасний, 

На свою царівну красну 

Подивитись ще хоч раз. 

Він іде; і підвелась 

Перед ним гора пустинна; 

Навкруги сумна рівнина; 

Вхід в горі чорніє тій. 

Він іде туди мерщій. 

Перед ним в імлі могильній 

Колихається повільно 

Кришталевая труна... 

В тій труні лежить вона. 

Об труну, де спала мила, 

Він ударився щосили, 

Аж розбивсь кришталь. І вмить 

Наречена вже не спить, 

Очі тихо розімкнула, 

І з полегшенням зітхнула, 

І спроквола промовля: 

«Як же довго спала я!» 

І встає з труни сумної... 

Ах!.. Заплакали обоє. 

Він її на руки взяв 

І з нори попрямував. 

Під розмову безтурботну 

Вирушають в путь зворотну; 

Чутка всюди рознеслась, 

Що дочка в царя знайшлась! 

 

Вдома в ті часи без діла 

Люта мачуха сиділа 

Перед дзеркальцем своїм 

І вела розмову з ним: 

«Чи не я за всіх миліша, 

І рум'яніша й біліша?» 

А воно їй каже так: 

«Ти прекрасна, знає всяк, 

Та царівна ще миліша, 

Ще рум'яніша й біліша!» 

Як взяла царицю злість — 

Дзеркальце об землю — трісь! 

В двері миттю похопилась 

І з царівною зустрілась — 

І від люті в той же час 

Лиходійка вмерла враз. 

Злу царицю поховали 

І весілля відгуляли, 

І були кінець кінцем 

Наречені під вінцем. 

Учту справили велику, 

Що й не бачено від віку! 

Я там був, мед-пиво пив — 

Тільки вуса обмочив. 

 

                                   (1833) 

 




Переглядів: 817
8.07.2016 -

Категорія: ЧИТАТИ (Зарубіжна література) » 5 клас (зар.літ)

Коментарії до Олександр Пушкін «ПРО МЕРТВУ ЦАРІВНУ ТА СІМОХ БОГАТИРІВ» Переклад Наталі Забіли:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера