Коли повертається з вирію зозулька, вже і в лісі, і в гаї стоїть зелений світанок.

— Ку-ку, ку-ку! — озивається вона.

    Щодень більшають на деревах листочки, тягнуть зелені руче­нята до сонечка молоді пагінці, темнішає в лісі.

    Коли раптом виповзає на молоде листя велика волохата гусінь!

— В-р-р... — тремтить від страху суниця.

— Йой! — задкує мухоловка.

— Тюй-тюй-тюй! — репетує переля­каний повзик.

     А гусінь уже маламурить¹ ніжне листячко.

— Треба зозулю покликати! — гукає хтось. — Тільки вона цієї гусені не боїться.

    Іще про зозулю таке кажуть: коли б, мовляв, не вона, то й со­ловейко б так гарно не співав. А то як зачнуть: соловейко біля річки тьох та тьох, а зозулька у гаї ку та ку!

    Добре, ой як добре, що живе у нашому лісі така пташка!

1. Маламурити — наїдатися досхочу, поглинати, наминати їжу.