Було це навесні. Солов'їха Тьохмаруся сиділа у гнізді на яєчках. Коли це прилетів її чоловік соловей­ко Тьохвасиль і стурбовано сказав:

— Ти, будь ласка, не хвилюйся, але в наших сусі­дів Горобейченків біда. Мабуть, напав на них якийсь хижацюра... Зникли вони. Одне тільки яєчко у гнізді напризволяще лишилося.

— Ох-тьох-тьох! Ох-тьох-тьох! — забідкалась солов'їха. — Ну що ж, давай те яєчко сюди. Я його теж висиджу...

    Так у родині Соловейченків, крім рідних синів Тьохіванка та Тьохандрійка, з'явився синочок-приймак Цвірінько.

    Підросли хлопці, почали вчитися говорити. Хлоп'ята-солов'ята солов'їною мовою витьохкують, а Цвірінько по-горобиному чеше.

    Сміються солов'ята, кепкують:

— Ех ти! Цвірінькало нещасне! Ану, скажи «тьох»!

— Цвійох!

— Ха-ха-тьох! Ха-ха-тьох! — заливаються солов'ята. — Наша мова, диви, яка гарна! Співуча! А твоя — цвірка-говірка якась!

    Почула це мати солов'їха та як гримне на хлоп'ят-солов'ят:

— Ох ви безсовісні! Він же ваш братик! Та й щоб ви знали — ми, солов'ї, теж із роду горобиних, горобце­подібних! Розумієте?

— Го-ро-би-них?! — роззявив дзьобика Тьохіванко. — Тю!

— Го-роб-це-по-діб-них?! — роззявив дзьобика Тьохандрійко. — Тю-у!

— От вам і «тю»!.. Хто іншу мову зневажає, той і свою не поважає! Кожна мова пречудова, бо для когось вона — рідна мова!