Збудувала собі Ластівка гніздечко під стріхою. Наносила сухої травички й пір’ячка. Постелила. Принесла м’яку пушинку й пір’ячка – під голову покласти.

    А тут Горобець заліз у її гніздо. Прилітає Ластівка, просить Горобця:

— Лети собі, Горобчику, добрий молодчику, до свого гнізда, впусти мене в свою хатку.

    А Горобець насупився і мовчить.

    Ластівка попросила ще раз, потім ще раз, і ще тричі по разу і три рази по тричі.

    А Горобець сидить та й мовчить.

    Почув її слізні благання Шпак, прилетів та й радить:

— Не проси, Ластівко. Це такий розбійник, що ніякі просьби не допоможуть. Висмикни дзьобом у нього пір’їнку з голови, от він і втече...

— Як це можна – висмикнути пір’їнку з голови? Йому ж болітиме.

— Тоді лети й будуй собі інше гніздо.

    Ластівка сіла, задумалася: «Що ж робити? Горобчика шкода, болітиме, коли висмикнеш пір’їну. Але ж він не комашку якусь відібрав у мене, а хатину». Затремтіло від гніву її серце. Розправила крильця Ластівка, полетіла стрілою до хатки своєї, роззявила дзьобика, щоб пір’їну у злодія висмикнути. Побачив це Горобець – та й утік.

    Дивується Ластівка – чого ж він утік? А Шпак сидить біля шпаківні та й радіє.