Осінь прийшла з городів. Скотилася в погреби з картопляним смутком. Пере­йшла стернею в садки. Обтрусила яблука, груші й непомітно підкралася до дерев, що попритулялися біля тину. Явори пожов­тіли раптово, за одну ніч. Навіть берізка, та сама, яку ми з мамою посадили навесні, тепер схожа на золотоволосу красуню. Літо, розгублено озирнувшись востаннє, тихо кине: «Я ж бо думало, що то жарти». А осінь — нарядна, радісна, хазяйновита, з кошиками в ру­ках, поспішає до лісу. Там якраз грибозбір почався.

   ...Сидять на узліссі в жовтих сорочечках маслюки. Почули кроки, нашорошились. А вгледіли осінь з ко­шиками, кинулись, як налякані зайчата, врізнобіч. А опеньки-малята горнуться ближче до піддубників-грибів. Дружнім колом обсідають пеньки в низині. Боровики, мо­лоді, коренасті, як маленькі борці, розсипалися на землі. Вони бачать, що втікати їм нікуди. І спокійно сідають на дно кошиків. Роблять вигляд, що нічого не сталося.

     Бреде осінь лісом. Слухає надокучливе мугикання віт­ру. Він усівся на ялині, звісивши до землі ноги й не хоче нікуди йти. Вже й повні кошики стоять біля старої сосни. І осінь втомилася трохи. А грибів не зменшується. Опень­ки й підосичники полізли один поперед одного, манять, кличуть до себе. А он рижики вишикувались рядами, і, здається, самі просяться до рук.

     Осінь скидає з голови квітчасту жовту хустку, розсте­ляє на хустці. Гриби поспішають до неї. Осінь стоїть ос­торонь, спостерігає, як вони збігаються докупи і вмощу­ються на хустці. Один тільки білий гриб, широкоплечий, рослявий, не зрушує з місця. Стоїть, причепурюється, шляпу розправляє.

      Осінь і не тривожить його. Хай собі постоїть! Вистачить на неї й інших грибів. Он біля озерця в берізках опеньки з-під листя засмаглими голівками визирають, чекають, коли осінь прийде до них. Щаслива пора — грибозбір!