Ти, напевно, знаєш, що в ніч перед Різдвом трапляється щось таємниче, незвичайне, чарівне. Щось дивовижне хочу і я пода­рувати тобі в цю різдвяну ніч. Подарую тобі сон ЛІТА. Так, так, не дивуйся.

    Адже Літо зараз не за тридев'ять земель, не в далеких спекотних країнах, як, напевно, гадають майже всі. Я розкрию тобі таєм­ницю. Сьогодні можна.

    Сьогодні незвичайна ніч — різдвяна!

    Отож. Літо нині зовсім поряд. У най­ближчому лісі. На горищі хатинки лісни­ка. У хатинці, як і у твоїй кімнаті, мерех­тить іграшками й ліхтариками святкова ялинка. А на горищі, на м'якій соломі, спить Літо. Спекотне Літо — у холодній сніжній зимі. І напрочуд гарно вони ужи­ваються.

     Спить Літо під пісню заметілі й бачить різні сни.

     Сьогоднішній сон ти подивишся разом з ним у цю славну різдвяну ніч. Ну, спи... І слухай...

     Улітку Літу не до сну. Улітку справ у нього безліч. Робота із самісінького ранку. І на луках, і в полях, і в лісах, і на узліссях. Нарешті все як слід, здається.

      Присіло Літо на галявинці відпочити. Перед дорогою.

      Дорога в нього далека, шлях нелегкий: у заповітному кошику потрібно віднести до міста чудові, майже казкові дарунки — літні барви, звуки, запахи. Аякже! Адже й про місто подбати треба! Ось тільки що вибрати, що в кошик покласти? Такий він маленький...

      Замислилося Літо, очі заплющило, а тому звуки начебто яскравішими стали. З одного лине зозулине: «Ку-ку, ку-ку». Вона, здається, підраховує щось. З іншого боку — з маленької лісової річечки чути пісню веселих жабенят. А над самісінькою головою Літа, на високій ялині лунає дзвінкий дріб дятла. Махнуло Літо своїм чарівним кошиком, начебто зачерпнуло щось. І потрапили до кошика два зозулині «ку-ку», один куплет веселої пісеньки жабе­нят і стукіт дятла. Поважчав кошик.

      Чим ще жителів міста потішити? Оглядається Літо на всі боки. Ось! Ціла галявинка зігрітої сонцем запашної суниці. Саме для заповітного літнього кошика! І з'явилися в кошику такі потрібні місту чудесний аромат і ніжний цвіт лісової ягоди.

      «Ще дещо поміститься», — подумало Літо, струснувши кошик. Раптом щось блиснуло й відразу згасло в тіні старої ліщини. Це сонячний промінчик упав на блискучу пелюстку жовтцю, а потім тінь старого дерева ненавмисно накрила квітку. «Саме те, що треба», — зраділо Літо. Жменька густої лісової тіні, чиста іскорка сонця, золотавий цвіт жовтцю — все, кошик наповнився до краю.

       Усім зустрічним чарівний кошик здавався порожнім. Це й зрозуміло. Адже щоб ожили, подарували себе людям сховані в кошику золотава іскорка пелюстки жовтцю, зозулине «ку-ку», стукіт дятла, цвіт суниці й аромат її, пісенька жабенят, тінь старої ліщини, — потрібно всі ці подарунки з чарівного кошика дістати. Втомилося Літо, сіло на узбіччі, задрімало. Заповітний кошик поряд стоїть.

      Зненацька стрепенулося, прокинулося Літо, начебто трапилося щось. Та й справді трапилося: заповітний кошик перевернутий лежить. Упав.

     Засмутилося Літо. А тоді... тоді усміх­нулося. Адже край дороги з'явилася зграйка золотих із сонячними іскорками жовтців; а звідкись донісся аромат лісової суниці, засвітилася зовсім поряд чудова лісова ягода; тінь якогось крихітного ку­щика стала прохолодною, як тінь старої ліщини, а час від часу, коли шум стихав, чутно ставало веселу пісеньку жабенят, стукіт дятла й зозулине «ку-ку».

      Похитало Літо головою і з порожнім кошиком повернулося до лісу, на горище хатинки лісника. Відпочити трішки. Ти пам'ятаєш? Воно й досі там спить. Спить і бачить цей сон. І ти теж!

     Ну от і все. Ніч скінчилася. Доброго ранку! Кажеш, що пахне суницею? Кує зозуля? Квакають жабенята? Це ти ще спиш, прокидайся! Гляди, букетик золотих жовтців. Це подарувало тобі Літо на Різдво! Зі своєї зимової хатинки, зі свого різдвяного сну.

Із Різдвом тебе, сонечку! Зі світлим святом!