Лелека живе на старому в'язі. З лелечихою і лелече­нятами. Прибігають до в'яза Тарасик, і Гриць, і Миколка, й Тетянка. Витанцьовують лід в'язом і гукають:

— Лелеко, лелеко, до осені далеко?

    Лелека, задерши дзьобату голову, дивиться на дітей. А потім починає клекотати.

    Про що він клекоче? Спробуй, розбери. Лелека і лелечиха враз знімаються і летять на луги, до Десни. Лелеченята топчуться в гнізді, перебирають цибатими¹ ногами, але злетіти не наважуються.

— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — знову прибігають до в'яза діти.

Лелека й лелечиха заклопотані. Їм ніколи відповідати. Вони щось говорять до своїх лелеченят. Потім беруться штовхати їх на край гнізда.

— Ой, вони ж розіб'ються! — злякано шепоче Тетянка.

— У них же крила є! —заспокоює її Тарасик.

    Лелечата, неохоче відірвавшись від гнізда, злинають у небо. Плавно летять над садом, над городами, туди, де голубіє річка. А за ними — старі лелеки.

    Діти полегшено зітхають і весело галасують.

    Ідуть дні за днями. На зеленому човні пропливає літо. — Лелеко, лелеко, до осені далеко? — виспівують під в'язом Тарасик, Гриць, і Миколка, й Тетянка.

     Тиша. У гнізді порожньо. З в'яза зривається жовтий листочок. Кружляючи в повітрі, поволі опускається на землю.

^{1. Цибатий — довгоногий.}