За селом у нас на всі кінці світу дороги біжать. Аж три до лісу розбіглися, а дві — до лугу. В поле лежить тільки одна велика дорога. Та далі від неї по обидва боки багато і стежок, і доріжок в'ється. Наче гілки на деревах.

— Куди вони, діду, оті всі дороги ведуть? — питаю.

— Е-е, в цю пору всі вони в літо ведуть. Еге ж, у літо...

— І можна його побачить?

— Аякже, — усміхається дід Михайло. — Можна й побачить.

— То покажіть мені його, покажіть!

— Не спіши, онуче. Покажу.

    Одного ранку дід Михайло загадав збиратися.

— Оце вже й літо побачимо?

— А чого б і не побачить? Побачимо...

    Зрадів я дідовим словам, ще й як зрадів!

    Сонце вже пригріло, і стало жарко.

    Вирушили тією дорогою, що вела в поле. Попереду ми з дідом. За лісом, по праву руку від нас, почався величезний, аж до обрію, лан квітучих соняшників. Своїми золотими головами всі вони до сонця повернулися. Зліва — висока й густа кукурудза вершками рясних китиць ген-ген у далеку далину половіє. І до соняшників, і до кукурудзи вже інші дороги ведуть, а ми йдемо собі далі. Ще проминули ми лани зеленого гороху і білої гречки. А там уже, кінця-краю не видно, по обидва боки дороги — пшениця.

    Така вона, та пшениця, проти сонця ясна та рум'яна, ніби гарна паляниця.

    Ми зійшли на височенький пагорб і стали там спочивати.

— Так оце воно й є літо, діду?

— Оце воно й є, онуче. Літо — це коли в полях, на городах, у садах усе достигає, коли врожай збирають.