Заклопотана їжачиха кинула хатні справи і ледве встигла схопити за вухо бідового синочка, який і гадки не мав повертатися додому. Він дзиґою крутнувся біля дверей і хотів було знову дременути в ліс.

— Попався, шибенику! — промовила з полег­шенням їжачиха. Придивившись до сина, вона аж лапками сплеснула: — А який занехаяний! Ти хоч глядівся в Голубе озерце?

     Вигляд у малюка й справді був неохайний: мордочка замурзана, голочки позлипалися. Розпашілий від гри, він тільки хекав і підшмор­гував носом.

— Ану-ну, зараз ми тебе... — суворо приказу­вала матуся.

    Набравши в глиняний черепок води з Голу­бого озерця, їжачиха дістала брусок суничного мила і заходилася купати синочка. Вона обе­режно терла мочалкою з пахучої соломи спин­ку, розгладжувала голочки і раз у раз повторювала:

— Он сухий листочок зачепився... Мабуть, із зайцями грався під старою березою? А тут що в тебе? Реп'яшок? Це вже точно — у бур'яні ховався!

Малюк сопів, затуляючись від густої піни.

— А ось, ось... Подумайте лишень! І як тебе відмити від смоли? Знову бігав на соснову га­лявину дражнити білочок!

    Їжачок відсапувався і ухилявся від міцних маминих лапок.

— Ну, от... Тепер любо глянути: голочки гла­денькі та м'якенькі, наче хутро в Ховрашка!

— Та я, тітонько, і є Ховрашок! — обтрусився малюк і вибіг із хатки. І вже за порогом гук­нув: — А за їжачка не турбуйтесь: його, мабуть, моя мама вимиє...