Олесі тато подарував пластилін. Відкрила вона коробочку — а в ній кольорові брусочки лежать. Ви­рішила Олеся песика зліпити. Але чи пластилін був не дуже слухняним, чи песик мав бути вередливим, бо з-під Олесиних пальчиків він ніяк не з'являвся. Уже і тулуб йому зліплено, і голову. І лапи з хвос­том припасовано. А мордочка й вуха ніяк Олесі не вдаються. Стиснула вона пальчиками з боків ту пластилінову мордочку — дивиться на неї чи то лис, чи вовк.

— Ні, задовгий ніс, — вирішила дівчинка і ле­генько приплюснула його пальцем. А тут саме брат Юрко із двору забіг.

— А чого це, — каже, — у твого поросяти хвіст такий довгий?

— Не насміхайся, — насупила Олеся брови. — І зовсім це не порося. Це песик.

— Ой, тримайте, бо впаду, — далі глузує Юрко. — Де це ти бачила, щоб у собаки замість носа свинячий п'ятак був?

    Прикро Олесі, що брат-другокласник насміха­ється з неї, та роботи вона не кидає. Пішла вона у двір, покликала Рекса. Погладила його, придивилась і знов до хати.

    Тут саме бабуня надійшла.

— Гарний, онучко, котик. Ліпи, — каже бабуся. Олесі аж сльози на очі набігають. Не вдається песик, хоч плач. Та плакати вона не буде. Ліпить далі. Старається. Виліпила-таки.

     А як зібралась уся родина до вечері, винесла дівчинка свій виріб і поставила на стіл. Всі аж охнули з подиву. Навіть Юрко зачудувався.