Маленький сірий Вовчик жив у величезному лісі. Неподалік була простора галявина, на якій він полюб­ляв бавитися із друзями.

    На галявині росла сила-силенна яскравих жовтих квітів, схожих на маленькі сяючі сонечка. Над ни­ми кружляли барвисті метелики й заклопотано гули бджоли.

    Одного разу Вовчик побачив, що сонечка зникли. Не залишилося жодного. Натомість із трави визирали білі круглі квіти.

— Як же вони встигли вирости за ніч?! — здиву­вався Вовчик.

    Він торкнувся квітки лапою, потім понюхав її. Враз у сіроманця засвербіло в носі, й він голосно чхнув. Що тут скоїлось! Із білої квітки вмить спурхнула хма­ра пушинок, які весело закружляли в повітрі.

    Оце так розвага! Вовчик зрадів. Він бігав між кві­ток і голосно дмухав на них:

— Ф-ф-фу-у-у-у! Ф-ф-фу-у-у-у!

    У повітря злітали пушинки, і їх підхоплював вітер. Так малий і гасав увесь день, доки мама не гукнула його вечеряти.

— Де ти бавився сьогодні? — запитала вона. Вовчик розповів, що з їхньої галявини зникли квіти-сонечка. Натомість виросли нові, білі квіти. Вони такі потішні: варто подмухати — зразу й розлітаються.

— Це ті самі квіти, кульбабки, — пояснила мама. — Спершу вони жовті, а потім білі. А на отих пушинках, що розлітаються в повітрі, є насінини. Де вони упадуть на землю, там наступного року виростуть нові кульбабки.

     Після смачної вечері Вовчик умився, вклався в ліжечко й умить заснув. Тієї ночі йому наснилося, ніби він бігає галявиною, ловлячи білий пух на льоту. Це був чудовий сон!