Того дня засидівся я на лісовому озері допізна. Вирішив тут і заночувати.

    Ніч стояла тепла, погожа. Обіперся я об стовбур осики і начебто й задрімав, але щось раптом ніби штовхнуло мене. Підняв я голову і занімів. З темряви дивилися на мене дві жовтуваті зіниці.

    Якийсь звір втупився просто мені в очі. А поодалік, за кущами шипшини зачаївся іще один, а далі ще…

    Що за халепа? Звідки вони звалилися на мою голову? Стукнув я палицею по дереву, а ті звірі анітелень. Не бояться мене та й годі! Набрався я сміливості, підійшов обережно ближче і… ледве не розреготався. Виявляється, то засвітили свої ліхтарики жучки-світлячки. Взяв я одного світлячка у руки, щоб роздивитися краще, а він горить на долоні жовто-зеленим вогником. Здається, ось-ось руку обпече. А поряд, на кущі торішнього листу, сидять не ворушаться ще зо два десятки таких самих ліхтариків.

      Через тиждень прийшов я до знайомого озера знову. Але мої знайомі ліхтарики чогось ледве тліли. А з самого ранку заволокло небо чорними хмарами. Задощило на увесь день.

      І я зрозумів: ліхтарики своїм світінням попереджали мене про те, що завтра буде дощ. А пізніше в одній з книжок я знайшов підтвердження своїм здогадам. Виявляється, на сонячну погоду світлячки горять яскравіше, а на негоду  – тьмяніють  і бліднуть.