А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім.

    Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м'якому, на­че вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розче­сав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче. Дідусеві жаль стало зайчика. Підійшов до нього та й питає: «Чому це ти, вуханчику, плачеш?» А той, схлипуючи, відповідає: «Заблукав, додому нія-а-ак не втраплю!»

    Здивувався дідусь: отакої, заєць — і раптом заблукав у лісі. Як же те могло статися? Все ще схлипуючи, куцохво­стий розповів старому свою пригоду.

Уранці він гуляв з братиками та сестричками на га­лявині. Їм було весело, так добре стрибати з розгону в сні­гові кучугури, що й незчулися, як мисливець підійшов. Пролунав постріл. Зайчата кинулися тікати.

    Найдалі, в лісову гущавину, забіг той зайчик, якого оце й зустрів Дід Мороз...

    Добрий дідусь заспокоїв малюка, і вони разом швидко знайшли стежину до заячої хати. А там уже зібралися йо­го братики й сестрички. Усі живі та здорові. Мама з татом уже ходили шукати свого найменшенького. Шукали, шу­кали та вже й зневірилися, що він живий. Ото радощів було, коли  побачили свого синочка та ще й з Дідом Мо­розом!

    Дідусь привітав усю заячу родину з Новим роком, гостинці роздав. Кожному по великій соковитій морквині. А на прощання, погладжуючи довгу бороду, сказав: «Я зроблю так, що сні­жок рипітиме. Щоб ви, зайці, чули, коли хтось буде до вас підкрадатися».

    Як сказав, так і сталося: відтоді сні­жок рипить. Тобто попереджає зайців та інших беззахисних звірів про не­безпеку. Ось так: рип-рип, хтось іде, пильнуй!