Хто хоч раз зустрічав ту дівчинку, той пам'ятав її все життя. Чому? Насамперед тому, що вона була дуже вродлива. Про таких кажуть «дівчина-писанка», «дівчина-казка». А якою чарівною ця дівчинка була у свята! Мама вдягала її в оксамитову сукенку з білим мережив­ним комірцем. Уплітала в розкішні коси атласні червоні стрічки. Побачивши прегарне дівчатко, зупинялися перехожі, трамваї, авто, соба­ки, коти, ворони, горобці...

    Проте споглядання того осяйного дива тривало лічені секунди. Річ у тім, що кра­суня мала погану вдачу. Оце й було другою причиною того, що вона надовго запам'я­товувалась людям. Другого такого вреднючого дівчиська годі було відшукати на всій земній кулі.

    Вона верещала, коли їй щось не подобалося. Падала на підлогу і дригала ногами, коли їй не купували того, що во­на хотіла. Втручалася у розмови дорослих. У гостях хапа­ла найбільший шмат торта. Відривала метеликам криль­ця. Влаштовувала на дитячому майданчику «салюти» з піску. Реготала в театрі так, що аж декорації хиталися.

    Ніхто ніколи не знав, що вона утне наступної миті. Знайомі як могли уникали зустрічі з цією потворною кра­сунею. А що було робити рідним?

    Сусідські діти оминали хатину, де жила ця дівчинка, де­сятою дорогою. Тож вона найчастіше бавилася на подвір'ї або в садку сама. У погожі дні бігла до струмка і там буду­вала з піску та глини замки. Ті будівлі були такі самі гарні, як і вона, але про це знали лише жабки та водомірки.