Лісовою стежинкою йдуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дя­тел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

    Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

— Тату, куди бабуся йде? — питає син.

— Зустрічати або проводжати, — каже батько й усмі­хається. — Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й ска­жеш: «Доброго дня, бабусю!»

— Навіщо ж казати ці слова? — дивується син. — Ми ж її не знаємо.

— А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш навіщо.

    Ось і бабуся.

— Доброго дня, бабусю! — каже син.

— Доброго дня, — каже батько.

— Доброго вам здоров'я, — відповідає бабуся й усміхається.

    І хлопчик побачив: усе довкола змінилося. Сонце за­сяяло яскравіше.    Верховіттям дерев пробіг легенький ві­терець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки — раніше їх і не чути було.

    На душі в хлопчика стало легко.

— Чому це воно так? — питається син.

— Бо ми побажали людині доброго дня.