— Слухай, жінко, — сказав Качур Качці, — наші каченята давно вже пір'ям вкрилися, а ти їх досі на воду не пускаєш, літати борониш. Негоже це.

— Що ти, що ти? — засичала на те Качка. — Ще, не дай боже, втопиться яке чи шуліка візьме. Колись ми самі страху-біди натерпілися, хай же тепер хоч вони в рідному очереті пороз­кошують. Встигнуть ще, налітаються-наплаваються... А ти, замість ото балакати, розстарався б чогось смачненького.

    Зітхнув Качур та й подався знову діткам поживу добувати.

     Восени, коли качва з усієї округи зібралася у вирій, вони були гладкі й випещені — не те, що інші. Але далекої дороги не витри­мало жодне. Бо в них була надто жаліслива матуся.