УНІВЕРСАЛЬНІ ЛІКИ (Ігор Росоховатський) оповідання

— Петько — боягуз! — вигукує Олег.

— Злякався! Еге ж, Васька злякався! — пискляво підтакує Ніна.

    Я прикидаюся, ніби не чую. Спробуй заперечити — ще більше дражнитимуть.

    А сам Васько намагається триматися від мене подалі. Хто-хто, а він-бо знає, чи я боюся його. Добре знає. Та машинку все ж таки насмілився поцупити. Ту, що зробив мені тато.  Усі хлопці милува­лися нею. Дверцята відкривалися ніби справжні, кермо працю­вало, повертало колеса. Таку машинку в магазині не купиш. Таку може зробити лише мій тато! Я сам чув, як дядько Віктор шаноб­ливо казав йому: «Тобі б генеральним конструктором бути, а не простим комбайнером». А татко засміявся й відповів: «Там голови розумніші від моєї є...»

     Після уроків Васько вискочив з класу першим. Тільки заку­ріло. Шукай вітра в полі.

     А я цього разу пішов додому сам, щоб хлопці не дражнили. Йду повз чагарі, що понад ставком ростуть, чую гамір якийсь, тутукан­ня. Ніби машина. І голос знайомий.

     Тихенько відхилив кущі, бачу — Васько з моєю машинкою грається. Портфель на гараж перетворив. А з підручників і зошитів автостраду вимостив.

     Підвів Васько голову — мене побачив. Схопив машинку, сховав за спину. Голову в плечі увібрав. Чекає, що зараз я його стукну.

      Та я слова таткові пам'ятаю. Він їх мар­но не скаже.

      Дуже свербіли в мене долоні. Я їх навіть потер одна об одну і про всяк випадок у ки­шені застромив.

— Тато мені іншу зробить, — сказав я Васькові, старанно відводячи погляд від машинки. — А цю... Вважай, що я її тобі пода­рував.

    Розвернувся я круто, пішов геть. Швидко пішов, щоб часом не передумати. Ще й гілка по очах цьвохнула. Слова таткові пригадав, що Васька жаліти треба. Батька в нього немає, сама мати, та й та хвора.

    Підійшов я до верби, що росте біля самого повороту шляху, як раптом з-за неї назустріч мені хтось рушив. Спершу я й не розгледів хто. А потім бачу — дві постаті, мовби з густого туману зроблені.

— Не бійся, хлопчику, — сказав перший незнайомець.

— Так, так, не бійся, — підхопив другий. — Ми не заподіємо тобі лиха.

— От іще, чого це я маю вас боятися, — відповідаю їм і міцніше ногами в землю впираюся. — Я знаю, хто ви такі.

— Знаєш? — здивувався перший.

— Авжеж. На людей ви не схожі. Виходить — мешканці іншої планети. Інопланетяни. Я про вас оповідання фантастичне читав. А звідки ви прилетіли?

— Він знає! — зрадів перший.

— Знає, знає. Розумний хлопчик, — підхопив інший. — Ми прилетіли з шістнадцятої планети сузір'я Стрільців. Ось уже сотні років подорожуємо ми серед зірок, шукаємо, хто б нам допоміг.

    Стільки горя було в його голосі, що мені зробилося шкода незна­йомця.

— Чим же вам можна зарадити?

     Вони обидва стрепенулися:

— Це він! Безперечно. Той, хто нам потрібен!

— Ми вже давно стежимо за тобою, — сказав другий. — Ми бачили, як ти вчинив зі своїм товаришем. Тож допоможи і нам, нашій планеті.

— Я? Допомогти цілій планеті?

— Так, так, саме ти, — він навіть почав пританцьовувати на ра­дощах. — Як добре, що ми тебе знайшли!

— У нас на планеті спалахнула страшна епідемія, добрий хлоп­чику. Жителі несповна розуму, накидаються одні на одних і від­бирають різні речі або навпаки — забиваються в дальні кутки, у пе­чери і не виходять звідти місяцями. Заводи й фабрики зупинилися, поля занедбані. Лікарі не ходять до хворих, водії і машиністи відмовляються возити планетян. Гинуть тисячі...

— Тоді вам негайно треба звернутися до Степана Гнатовича. Це головний лікар нашої лікарні. Він такий хороший лікар, що кращого й годі шукати.

— На нашій планеті багато хороших лікарів, — мовив перший.

— Найкращих спеціалістів. Таких не знайдеш і в інших сузір'ях. Багато з них навчалися по двісті років, — додав інший. — У наших клініках — найкращі прилади, які тільки можна собі уявити.

— Але в такому разі хто ж вам допоможе? — здивувався я.

— Ти, добрий хлопчику, ти. Як добре, що ми знайшли тебе. — Він дістав з кишені маленький прилад з екраном і попросив: — Дивися пильно на екран.

— Думай про тих, кого побачиш на ньому. Прагни їм допомог­ти! — підхопив другий.

    На екрані заметушилися тіні, потім з'явилось чиєсь заплакане обличчя. Далі я побачив безліч таких самих істот. Одні лежали в лікарнях, інші — у своїх домівках, заставлених різними речами, треті — у похмурих печерах, та всім їм було однаково погано. Мені стало прикро від того, що я нічим не можу їм зарадити.

— Шкода, — сказав я інопланетянам, — не можу придумати, як вам допомогти...

— Ти вже допоміг! — вигукнув інопланетянин. — Поглянь сюди.

    На екрані з'явилися ті самі істоти, але почувалися вони значно краще. Ось двоє взялися за руки й усміхалися одне одному. Ось один обійняв іншого, мовби вони давно не бачилися...

— Їх врятовано! Тепер вони почнуть працювати. Ось уже працює система постачання енергії! — радісно вигукнув іно­планетянин. — Уся наша могутня техніка знову прийде в рух. Врятовані! І все це завдяки тобі, хлопчику!

    Я зніяковів. За що мені дякувати? Адже ж я нічого для них не зробив.

— Треба йому пояснити, — сказав перший інопланетянин, і йо­го обличчя посерйознішало. — Наука і техніка на нашій планеті розвивались мільярди років. Ми досягли небувалих успіхів, але розучилися співчувати одне одному, розучилися жаліти й любити...

— Саме так, любити іншого! — підхопив другий. — Коли ти спостерігав картини лиха, ми передавали твої почуття через підсилювачі на приймачі нашої планети. І ці щирі почуття привели в рух цілу цивілізацію. Дякуємо тобі, хлопчику.

 




Переглядів: 239
18.01.2023 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до УНІВЕРСАЛЬНІ ЛІКИ (Ігор Росоховатський) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера