Уже півроку нездужає Наталочка. Тяжка в неї недуга: ноги не рухаються, мов чужі.     Лежить Наталя дома в постелі день і ніч.

     Ми не забуваємо про свою однокласницю, ходимо до неї щодня. Ми навчилися добре читати — й Наталя навчилася. Щодня кожен із нас малює на аркушику метелика чи ластівку й несе свій малюнок дівчинці. Вона дуже любить метеликів і ластівок.

    Навесні Наталине ліжко поставили біля вікна. Вона дивиться на траву, листя й каже:

— Як мені хочеться ходити по траві.

    А то раз Наталя побачила в траві два великі зелені листочки, немов дві долоньки.

— Дивіться, — шепоче вона, — конвалія!

    Глянули — справді конвалія росте. Де вона тут узялася в траві?

    Ми щодня тепер поглядали, чи скоро зацвіте конвалія. А коли між зеленими долоньками з'явилися білі дзвіночки, Наталя була така рада, аж її щічки зарум'янились.

Та сталося лихо. Вночі була велика злива. Рано-вранці, до сходу сонця, коли Наталя ще спала, ми прийшли в садок і побачили: конвалія лежить зламана.

— Що ж робити? Для дівчинки це буде велике горе...

    Ми взяли лопату, сходили до лісу, викопали із землею кущик конвалії, перенесли його до Наталиного садка й посадили у неї під вікном.

    Коли Наталя прокинулась, вона попросила маму відчинити вікно. Ми вже чекали її, Наталя усміхнулась до нас і питає:

— А як там конвалія?

— Цвіте. Дивись, як біліють дзвіночки.

— А я боялась... гроза вночі була... вітер... Мені снилося, що буря зламала конвалію...