ГИДКЕ КАЧЕНЯ (Ганс Крістіан Андерсен) казка

    У сонячному сяйві стояв старий хутір, обведений глибокою канавою. На смузі землі від кам'янистої огорожі до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли стояти під ними, випроставшись на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно.

     Нарешті яйця почали тріскатись одне за одним.

— Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

— Ках! — відповіла качка. Каченята незграбно по­вилазили, як уміли, і озирались на всі боки під зеле­ним листям — мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

— Який світ великий! — дивувались малята.

    Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!

— Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала ма­ти.— Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи.— Ой, ще ні!

    Найбільше яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,— вона сіла знову.

    Нарешті тріснуло велике яйце.

— Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!

    Качка подивилась на нього.

— Яке здоровенне! — сказала вона.— Жодне не схо­же на нього. Невже це індича? Ну, та це ми скоро поба­чимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!

    Другого дня була чудова ясна погода.

    Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави.

    Плюсь! — стрибнула вона в воду.

— Ках-ках! — покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками, але вони виринули і зовсім добре попливли.

    Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.

— Ні, це не індича,— сказала качка,— бач, як гар­но гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.

— Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір'ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб хтось на вас, бува, не наступив, а головне — бережіться кішки.

    І вони пішли на пташине подвір'я.

    Там стояв жахливий галас. Дві родини качок били­ся за риб'ячу голівку, а дісталася вона кішці.

— Ну, ну, ворушіть лапками,— мовила качка.— Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка.

     Вони так і зробили.

     Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:

— Дивіться! Ще ціла юрба! Наче нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не приймемо!

    І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубну­ла його за потилицю.

— Облиш його! — сказала качка-мати.— Воно ж нікому нічого поганого не зробило.

— Може й так, але воно ж таке велике та незграб­не,— відповіла качка, що скубнула каченя,— його треба прогнати!

— Хороші дітки в цієї матері,— промовила стара качка з клаптиком на нозі,— усі гарні, крім одного, який не вдався, Я б хотіла, щоб його виправили!

— Це неможливо, ваша милість,— сказала качка-мати.— Воно хоч некрасиве, але в нього лагідна вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні стане хоч менше ростом. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигля­ду,— і вона почухала йому спинку й погладила пір'яч­ко.— До того ж це селезень,— вела вона далі,— а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!

— А інші каченята дуже милі,— сказала стара кач­ка.— Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу голівку — принесіть її мені.

    І каченята стали поводитись як дома. Але бідне каченя, що останнє вилупилося з яйця і було таке погане,— його клювали, штовхали, з нього глузували і качки, і кури.

     Бідне каченя не знало, що робити, куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно стало посміховиськом цілого пташиного двору.

Так минув перший день, а далі ставало ще гірше й гірше. Усі гнали бідолаху — навіть його брати та сест­ри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!», і навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачили!». Качки скубали його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів, штовхала його ногою.

     І каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан.

     Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що воно ледве рухалось.

     Уже на ніч каченя дісталось до маленької вбогої хатинки.

     У хатинці жили бабуся з котом та куркою.

     Вранці вони відразу помітили каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.

— Що там таке? — спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.— Це хороша знахідка,— сказала бабуся,— тепер у мене будуть і качині яйця.

    І от каченя залишили на три тижні на пробу, але воно не знесло жодного яйця. Кіт був паном у хаті, а курка почувала себе господинею, і вони завжди каза­ли: «Ми й світ», тому що вважали себе половиною світу й до того ж кращою.

    Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з приводу цього, але заперечень курка не терпіла.

— А чи вмієш ти нести яйця? — спитала вона.

— Ні.

— Ну, то краще помовч.

    І кіт запитав:

— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пуска­ти іскри?

— Ні.

— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

    Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був пога­ний. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння.

    І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.

    Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, з-за кущів з'явилася зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сніжисто-білі, з довгими гнучкими шиями — то були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у вирій, за безкраї моря.

    Вони піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закри­чало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Во­но не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було як не своє.

    Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони по­летіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку побажати собі такої краси. Воно було б раде, коли б хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!

    А зима стояла така холодна, така холодна!

    Але надто сумно було б розповідати про всі ті при­крості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.

    Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову засяяло і пригріло. Заспівали жайворонки,— прийшла чудова весна.

    І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,— воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні й бузок розливав свої пахощі, а його довгі зелені віти схилялися над звивистим каналом.

    О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І рап­том з кущів осоки випливли три прекрасні білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.

    «Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я, таке гидке, насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони уб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташи­ний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя».

     І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.

— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схили­ло голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,— це був лебідь.

     Не біда з'явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця.

    Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та го­ря. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточували його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.

у садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:

— Ой, ще новий!

     Інші діти підхопили й раділи теж:

— З'явився ще новий!

    Діти плескали в долоні, танцювали, потім поклика­ли батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:

— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!

    І старі лебеді схилилися перед ним. А він засоро­мився і сховав голову під крило, не знаючи, що роби­ти. Він був невимовно щасливий, але не загордів, бо добре щире серце не буває ніколи горде. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі казали, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.

 




Переглядів: 281
15.02.2023 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ГИДКЕ КАЧЕНЯ (Ганс Крістіан Андерсен) казка:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера