СОПІЛОНЬКА З КАЛИНОНЬКИ, ЯСЕНОВЕ ДЕНЦЕ (Анатолій Григорук) оповідання
Якось мама наводила лад у старому, ще бабусиному комоді й раптом вигукнула:
— О, Вадику! Глянь, що я знайшла!
З-поміж альбомів з давніми вижовклими фотографіями, серед старих листівок і конвертів, якихось течок та навхрест перев'язаних ниткою пакетиків вона дістала довгеньку дерев'яну паличку із шістьма круглими дірочками та нехитрим орнаментом по всьому стовбурці.
— Дай-но! Дай! — нетерпляче простяг руку цікавий до всього Вадик.
Він вихопив у мами паличку й заходився вимахувати нею, ніби мушкетер шпагою.
— Вадику, припини, — з докором сказала мама. — Це тобі не патичок який-небудь. Це чудовий музичний інструмент — сопілонька з калиноньки, ясенове денце. А в ній, щоб ти знав, і досі живе душа твого дідуся.
— Яка душа? — не зрозумів Вадик.
— А така. На цій сопілочці любив грати мій тато, а твій дідусь Василь… Боженьку милий, як він напродиво1 гарно грав! Особливо мелодію, що має назву «Самотній пастух».
Дідусь вкладав у гру всю свою душу. І я вірю, що вона, дідусева душа, живе в його сопілочці й досі.
— А як її звідти вийняти? — спитав Вадик.
— Виймати душу — то невдячне діло, — заперечила мама. — А от подати голос вона може. Тільки для цього ти сам маєш навчитися грати не гірше нашого незабутнього дідуся.
— А я хіба зможу? — засумнівався Вадик.
— Головне, синочку, дуже, дуже захотіти. А де бажання, там неодмінно буде й успіх.
Відтоді Вадика ніби зачаклували: він дуже хотів, щоб подала голос дідусева душа. Тому не випускав сопілку з рук. Він дув у неї з ранку до вечора, та так завзято, що в нього терпли губи. Однак звуки народжувались немічні, придушено хрипкі, з присвистом. Вони були зовсім не мелодійні й тільки дратували вухо.
Вадик впадав у відчай.
— Я так стараюся, а в мене геть нічого не виходить, — якось, мало не плачучи, поскаржився він мамі.
— Видно, мій дударику, правду каже народна примовка: «У сопілку грає, а ладу не знає». Тому я напитала для тебе одного дядечка-сопілкаря. Він чудово володіє цим інструментом. Тож і тебе погодився навчити. Одне шкода, що цього не випало зробити твоєму дідусеві.
І Вадик почав брати уроки у справжнього майстра. Ох, і нелегко було йому о першій порі! І повноголосий звук не народжувався. І пальці, що бігали по дірочках, були неслухняні. А трохи згодом, коли вже сяк-так навчився видобувати зовсім простенькі мелодії, то часто плутав ноти, фальшивив.
Але минав час, і поволі, невпоспіх, з кожним новим днем труднощі відступали. Вони вже так болісно не дошкуляли Вадикові, бо він вірив, він був певен, що неодмінно їх переборе.
Що слухнянішою ставала в його руках дідусева сопілка, то чистіше й виразніше починав звучати її голос. Вадик уже знав напам'ять усю мелодію «Самотнього пастуха». Ця щира хвилююча пісня без слів просто зачаровувала його. І коли він брався грати її, йому починало здаватися, що то й справді тихим тужливим голосом десь із далекої далечіні промовляє до нього жива дідусева душа.
1. Напродиво — напрочуд, на диво.
Категорія: казка літературна