Тимко так не хотів робити уроки з математики. Але ж куди подінешся? Що б таке зробити, аби не виконувати уроків? Хворим прикидатися — негарно, Тимко не любив обманювати.

    «А, може, стати рятувальником? — подумав частина Тимко. — А що — врятував когось — тобі одразу медаль.

    Або й цілий орден, по телеку показують, на вулицях упіз­нають. Може, навіть безкоштовне морозиво видаватимуть за шкідливість. Та й у школі вчитися — суцільне задово­лення. Приходиш, наприклад, на математику з незробленою домашкою, а тобі навіть не страшно, учителька ж не наважиться поставити двійку героєві й орденоносцеві».

    Отже, треба негайно стати рятувальником. Ура! Класно придумано! «Кого б це врятувати», — далі думав Тимко. Глянув туди-сюди — так одразу нікого й не врятуєш.

    Тимко зайшов до вітальні. У кріслі-гойдалці сидів дідусь і, затулившись газетою, дивився телевізор. У нього була звичка дивитися телевізор і читати газету одночасно.

— Діду, — Тимко підійшов ближче, — у тебе все-все в порядку?

— У порядку, — кинув дід.

— Ти впевнений? — перепитав Тимко.

— Не заважай, у мене купа справ. Ти зробив уроки?

    «Урятуєш його, аякже! — розсердився Тимко. — Си­дить тут, як ріпка в землі. Ще й про уроки нагадує».

    Хлопчик пішов на кухню. Мама готувала вечерю.

— Ма, у тебе тут газ не травить, ніде не пропускає?

— Боже! — злякалася мама й почала принюхувати­ся — А що, хіба пахне?

— Та ні.

— То чого лякаєш?! — обурилася мама. — Мене аж на кольки взяло. Ану, іди краще уроки роби! Видумує тут всякі дурниці!

    Нема у світі справедливості. Виявляється, треба до­бряче пошукати ще, кого й від чого можна врятувати. Ох, нелегкий хліб у рятувальників. Недарма їм медалі видають. І тут Тимків погляд зупинився на вікні. На подвір'ї, на горіхові, сиділа їхня Маруська й, дивлячись униз, жалібно нявчала.

— Оце воно! — зрадів Тимко. — Зараз Маруську врятую.

     Він вибіг надвір, підставив під горіх відро, став на нього й поліз на дерево. Маруська чомусь не хотіла рятуватися. Вона почала дертися ще вище.

— Киць-киць! — покликав Тимко, але киця втікала від нього все вище.

    Тимко наздогнав її аж на вершечку. Гілка була така тонка, що обох — і його, і Маруську — мог­ла не витримати. Кицька, мабуть зро­зумівши це, спритно перестрибнула на сусідню гілку, з неї — на нижню, потім — ще нижче — і, перелетівши з найнижчої на відро, спокійнісінько пішла до хати. А Тимко так не міг. Він боявся навіть поворухнутися, бо гілка під ним хиталася туди-сюди.

     Він просидів на горісі до вечора. Вже й тато повернувся з роботи, мама поставила на стіл вечерю, а Тимка немає.

     Батько вийшов надвір і погукав. У сусідів позичили високу драбину. Тимко міцно обійняв батька за шию й відпустив аж у хаті.

— Ти чого туди заліз? — спитав тато.

— Ма... Маруську хотів урятувати, — схлипнув Тимко.

— Молодець. А тепер іди вечеряти, мама чекає.

— Ні, я піду робити математику, — відповів хлопчик.

— Уже пізно, — посміхнулася мама й погладила сина, — завтра зробиш. А вчительці я все поясню: вона ж не знає, що ти в нас рятувальник.