— Що це буде, нене? — питає Дмитрик у матері.

— Українська святкова сорочка для тебе.

— Чому українська? — допитується хлопчик.

— Бо вишиваю такі квіти, які ростуть на нашій землі. А земля наша зветься Україною. І ти — маленький українець.

— А ти, мамо?

— І я, і твоя бабуся — українки, твій татко і дідусь — українці. Ми українського роду і любимо нашу землю, наші квіти. Україна — як наша рідна хата. І сусіди в нас є — Білорусь, Росія, Молдова, Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина.

— А хіба в сусідів не такі самі квіти цвітуть, як у нас?

— І такі, й інакші — свої, тому й вишивки в нас і схожі, і різні.