Сидів Ярко на траві й дивився, як хвилька несе листок верби в лісовому струмку. А потому зауважив: гойднулася біля нього травинка, і на ній вмостився маленький зелений коник. Ворухнув довжелезними вусами, ніби до Ярка привітався, і видививсь на хлопчика круглим зеленим оком.

    Мабуть, припало йому до вподоби Яркове зацікавлене личко. Або ж мав той коник гарний настрій, — хто зна, як уже там було, — тільки узяв коник та й розпростер тоненькі крильця, прозорі, майже невидимі. Підніс догори вивернуті назовні колінця задніх лапок і потер ними об крильця.

    Тої ж миті почув Ярко музику — забриніло, задзвеніло. Наче брязнуло скельце об скельце. Наче трава черкнула об вітер.

     Ти скажеш — що ж тут такого? Кожен чув таку музику. Хто не чув, як виграють свої пісні польові коники? Це правда, кожен міг чути. Але побачити, як видобуває своє сюрчання зелений скрипаль, — то вже не кожному випадало таке щастя.

     Хлопчик дивився і слухав, слухав і дивився, а коник не шкодував для нього своєї веселої скрипки.