Був у чоловіка вірний друг — пес. Багато літ сторожував він добро свого господаря.

     Минули роки, пес постарів, став погано бачити. І якось одного літнього дня він не впізнав господаря. Коли той повертався з поля, він вибіг зі своєї будки, загавкав, мов на чужого. Господар здивувався:

— То ти вже не впізнаєш мене?

     Пес винувато крутив хвостом. Він ткнувся носом у ногу господаря й ніжно заскавчав. Йому хотілося сказати: «Пробач мені. Я сам не знаю, як це сталося, що не впізнав тебе».

     Через кілька днів чоловік приніс звідкись мале цуценя й поставив по­руч із псовою будкою ще одну, малу.

— Живи тут, — сказав цуцикові. — Щоб тобі одному не було сумно, — і ласкаво поплескав старого пса по спині.

    Потім повернувся, тихо зітхнув і пішов. Пес не міг зітхнути, він жаліб­но заскавчав.

    А на траві грався та перекидався малий цуцик.