Лелека ловив в озері жабенят своїм діткам на вечерю. Ноги йому зачервонілись від холоду, та Лелека все стояв і стояв у воді — треба ж лелеченятам щось їсти. А в озері спала страшна баба Хмара. Від квакання жабенят вона проки­нулася і страшенно розлютувалася:

— Що-о? Обкр-р-радати моє озер-р-ро? Ло­вити моїх жабенят? Не дозволю!

    Лелека чимдуж затріпотів крилами, по­спішаючи до рідного гнізда.

     А люта Хмара, загорнувшись у пухнастий чорний халат, кинулася за ним навздогін.

— Дожену! Утоплю!

— Допоможи! — зойкнув Лелека, помітивши мене.— Допоможи, бо залишаться мої лелеченята сиротами!

    Я швиденько виліз на дах і примостив коло комина високий громовідвід. Чорна Хмара, за­сліплена злістю, не помітила його і зачепилася за громовідвід полою халата. Ох, як вона борсалася в усі боки — аж іскри летіли... А Лелека тим часом устиг домчати до гнізда.

    Нарешті халат Хмари порвався на клапті, і випала звідти вже не страшна баба Хмара, а ма­ленька щупленька Хмаринка. Засоромлена, вона чимдуж кинулася назад в озеро, бурмочучи:

— Клятий громовідвід! Як же ж я його не зауважила?!

    А Лелека наступного року приніс мені в по­дарунок маленьку дівчинку, якій я розповідаю казки.