Якось восени я йшов полем і побачив: на великому лузі зібралося багато лелек. Вони утво­рили коло, а в тім колі з опущеною головою сто­яв один красень і слухав скрекотливу, тривожну мову своїх побратимів. Коло то звужувалося, то знову розширювалося, одні поступалися місцем іншим. Була саме пора відльоту лелек, і вони, певно, я так думав, зібралися на цей луг з на­вколишніх сіл і гаїв, щоб звідси разом вирушити в далеку путь.

     Спочатку я гадав, що в центрі стоїть їхній ватаг, але невдовзі відкинув цей здогад. По яко­мусь невловимому знаку всі лелеки піднялися, а він залишився, він навіть побоявся підвести голову. Вони зробили над ним прощальне коло і полетіли.

     Він не скрекотав, не бився об землю, не про­сив прощення чи помилування. Він стояв, убитий горем. Тож тільки тепер я здогадався, що відбув­ся лелечий суд — можливо, найсправедливіший і водночас найжорстокіший з усіх судів.

      Осуджений не рухався, не порушився, аж поки його побратими зникли з видноколу. Потім уже він підвівся і полетів у протилежний бік. Його покинули, йому заборонили летіти з ними, і він залишився в самотині...

     Виявляється, він не загинув. Його підібрали діти, не знаючи про те, що він учинив злочин, відігріли, привчили до іншого життя, назвали Халимоном.

Лелеки щовесни прилітали, виводили діток, знову відлітали, а Халимон усе жив самітником і більше ніколи не піднімався у небо.

    Зовсім випадково я довідався, за що покара­ли лелеку. Може, то була просто людська вигадка, а може, й правда — не знаю. Люди часто, коли достоту не знають, як було насправді, вигадують свою історію, свою легенду.

      Мені розповіли, що того літа в сусідньому селі під час грози блискавка підпалила хату, на якій багато років жили лелеки. Господар хати майже з вогню виніс дітей і дружину. Він же, лелека, рятуючи себе, відразу полетів геть од пожежі, забувши про свою родину. На виручку прилетіли інші лелеки, але вже було пізно — мати з двома маленькими нелітками загинула у вогні. Лелека все літо ховався, а коли настала пора відльоту, він тихенько пристав до зграї. Але там його упізнали і осудили на вічну са­мотність.