Карлуха — мале вороненятко. Живе воно у дворі. Тут воно робить усе що хоче.

     А найбільше воно полюбляє ховати. Ховає все, що тільки потрапить йому до дзьоба. Шку­ринка потрапить — заховає шкуринку, шкірка від ковбаси — шкірку, камінець — камінець. Ховає воно так. Крокує й дивиться на всі боки, а як побачить місцинку затишну — тиць у неї носом! Покладе й зверху травичкою прикриє. Обернеть­ся — чи ніхто не бачив? — і знову покрокує. Ще щось ховати.

    Одного разу воно ховало ґудзик.

     Засунуло його в густу траву. Там росли ро­машки, дзвіночки, різні колосочки й вінички. Стало ґудзик прикривати травою.

     Пригнуло колосок, а колосок розпрямився. Віничок пригнуло — і віничок випрямився. Ро­машку нахилило — і ромашка піднялася! Старалося-старалося, ховало-ховало, а ґудзик лежить зверху. Ось він. У всіх на виду. Будь-яка сорока вкраде.

      Розгубився Карлуха. Навіть крикнув від зди­вування. Забрав свій ґудзик і попрямував на нове місце ховати. Засунув у траву, нагнув колосок — а той розпрямився. Дзвіночок нагнув — а той піднявся!

    А сороки вже близько в кущах торохтять, прямо як сірники в коробочці. От-от ґудзик по­бачать. Карлуха скоріше запхав його під цеглину. Побіг, приніс трісочку, заткнув дірочку. Наскуб моху — усі щілинки законопатив. Камінчик збоку для певності ще й сам сів зверху на цеглину.

    А сороки нахабні все торохтять! Уже, мабуть, щось задумали!

    Карлуха сердиться. Зірвав ромашку, лапою притиснув, дзьобом пелюстки обскубує — так і летять на всі боки. А мені збоку здається, що на ромашці ворожить: украдуть — не вкрадуть, украдуть — не вкрадуть?

     І все ж таки сороки вкрали той ґудзик у Карлуші.