На порозі чепурної хатки, що вся в зелені лісу прихова­на, квіттям пахучим замаєна, сиділа лисичка-мати й латала синкові штанці.

    Мале лисенятко простягнулося на чисто вимитих східцях, вимахуючи ліниво хвостиком.

    Воно було дуже непосидюще й до всього цікаве.

— Мамо! — запитало воно. — Де найкраще місце на світі?

— Не знаю, — відповіла лисич­ка. — Хоч немолода я, а в світі бува­ла мало. Знаю лиш густий ліс, гайок зелений біля броду й поле, от і все. А світ, кажуть, великий...

    Лисенятко думало-думало, а далі, стрибнувши між кущі, пішло шукати найкращого місця у світі.

    Йде воно, йде та зустрічає зайчи­ка.

— Скажи мені, зайчику-братику, де найкраще місце на землі?

— Не знаю, не бачив, хоч сам ці­кавий, — відповів зайчик. — Коли хо­чеш, ходімо вдвох на розшуки, буде веселіше.

От вони й пішли.

    На березі прудкої річки зустріли бобра, як той старанно будував собі гатку.

— Бобрику-братику, — заговорили.

— Покажи нам найкраще місце на світі, ми втомилися і не знаємо, куди йти.

    От бобрик думав-думав і сказав:

— Либонь не близько оте місце, друзі. Та про нього частенько балакають і розказують чудові казки. Піду і я з вами на розвідку, коли ваша ласка.

    Ідуть вони громадою годину, може, й дві, аж на зустріч виходить їм сарна. Така гарна, струнконога, з лагідним по­глядом.

— Куди поспішаєте, любенькі друзі? — спитала, а дові­давшись, що вони шукають найкращого місця на світі, й собі приєдналася до громади.

    Під вечір звірята зайшли в густий ліс. Подалися доріж­кою в гущу і здалеку побачили старого-старого ведмедя, що дрімав біля своєї огорожі.

— Добрий вечір, вуйку, — гукнули вони враз. — Пожа­лійте, допоможіть нам. Скажіть, де найкраще місце на світі?

    Старий ведмідь простягнув звірятам свою волохату лапу, по-доброму забурмотів, і всім зразу стало спокійніше.

— Знаю я, — каже, — таке місце. Воно, певно, найкраще з усіх місць на світі, та ще й недалеко звідсіля. А хто з вас за поводиря?

— Я! — підстрибнуло радісно лисеня, помахуючи рудим хвостиком.

— Ось послухай, — пробурмотів ведмідь. — Веди свою громаду ось тою доріжкою прямо.     Біля моїх вуликів звернете ліворуч, далі через потік, повз кущі ялівцю і тернини. Потім пройдете направо попри зламану берізку та вийдете на най­краще місце на світі.

    Зраділи звірята. Стрибаючи на радощах, подалися відра­зу в дорогу. Попереду лисеня з довгою мордочкою і рудим хвостиком. За ним куцохвостий сірий зайчик, далі бобер, а за бобром сарна струнконога. Всі вони йшли назустріч найкращому місцю на світі.

    Вечоріло. Під ногами стелилася тепла роса. Звірята йшли точнісінько, як велів старий ведмідь. От вони перейшли потік, минули кущі ялівцю і тернини та зупинилися біля зламаної берізки. Спочивали. Сарна втомилася і лягла на моху.

— Годі спочивати, промовило лисеня. — Ми вже недале­ко від нашої цілі, рушаймо далі!

    У зелені лісу прихована, квіттям пахучим замаєна, біліла здалеку чиясь хатка. Чепурна, чиста, з вимитими віконцями, що блищали в промінні призахідного сонця. Звірята обереж­но й цікаво підходили далі і в ту мить збагнули всю правду.

     На порозі чепурної хатки сиділа лисичка-мати й латала синкові штанці.

— Тут найкраще місце на світі, — скрикнуло радісно ли­сеня. — Тут моя рідна хатка!

— Рідна хатка, рідна хатка, — повторили хором зайчик, бобер і сарна та чимдуж подалися до своїх криївок.

    Мале лисенятко простягнулося на чисто вимитих східцях, задоволено вимахуючи рудим хвостиком.