Жив собі на світі бідняк. І був у нього син Янош. Та такий ледачий був той Янош, такий лежень, що й розказати не можна. Цілісінький день лежить, з боку на бік перекидається. Скажеш зробити що-небудь — пальцем не поворухне, бровою не поведе.

    Якось сказав батько синові:

— Ходім, сину, подивимось, що на білому світі робиться.

    І рушили вони в путь-дорогу.

    Ішли вони, йшли, і раптом бачить Янош: підкова лежить — корисна річ! Підняв би її Янош, та от біда — нагинатися ліньки. А батько його не полінувався — нагнувся, підкову підняв і заховав собі за пазуху.

    Незабаром прийшли вони в село. Зайшов батько до крамниці й дав крамареві підкову.

— Ваша підкова коштує цілий гріш! — сказав крамар і дав біднякові монету.

    Пішли вони далі.

    А сонце високо в небі. Янош то на небо гляне, то навкруги роззирнеться — чи нема поблизу села або якої корчми.

    Уже й полудень настав, і обідати давно пора. Ох, як хочеться Яношу їсти, сил немає!

    Увійшли вони ще в одне село. Ідуть вулицею. По боках — хати, а на них стирчать димарі, мов вартові. Зрадів Янош! Та, мабуть, рано ще було радіти: димарі стирчать, а диму над ними нема. Всі вже пообідали. Зрозумів бідаха Янош, що піде він звідси, облизня впіймавши.

    Сумний ішов він селом, навіть на перехожих не дивився. Раптом на базарному майдані побачив Янош віз із вишнями.

— Батьку, батьку! — загукав він. — Подивись-но, вишні! Адже гріш у тебе є?

— Є, — сказав батько і підійшов до воза.

    Зрадів Янош, коли за гріш насипали їм цілу хустку ягід. Та рано ще було радіти: батько зав’язав хустку вузликом і пішов далі.

    Поплентався за батьком і Янош. Жде не діждеться, коли посідають вони під деревом, у затишку, та досхочу наїдяться вишеньок. А батько мовчить і йде далі.

    От зійшли вони зі шляху. Пішли чистим полем: навкруги трава й квіти.

    Ішов-ішов Янош за батьком, раптом бачить: упала вишенька на траву, лежить у зеленій траві, виблискує. Янош нагнувся, схопив вишеньку — і до рота. Ой, до чого ж добра! Соковита, м’ясиста, запашна!

    Дивиться — знову вишенька упала на траву. Знову нагнувся Янош, підняв її й з’їв.

    А старий іде-йде мовчки та ненароком і кине з хустки крізь дірочку вишеньку на траву. Одну загубить, другу, третю...

    Янош усі ягоди з’їв. Трохи перебив голод. Тоді батько озирнувсь на нього та й каже:

— Бачиш, синку, тобі ліньки було раз нагнутися за підковою, а довелося дев’яносто дев’ять разів нагинатися, вклоняючись кожній вишеньці.

    Отак воно завжди буває з ледарями.