Якось небо дорікнуло хлібному колоссю, що все на землі вдячне йо­му. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів. Лише колосся не складає йому подяки.

— Навпаки, ми дуже вдячні то­бі, — сказали колоски. — Бо прикра­шаємо землю морем зелені. А інакше не можемо виразити свою вдячність. Допоможи нам, і ми будемо завжди вдячні тобі.

— Гаразд, — відповіло небо. — Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас.

І небо наказало землі виростити серед колосся синенькі квіти. Відтоді стебельця хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і з любов’ю нашіптують їм ніжні слова.