Жив-був вовк. Старий він став і слабий. А їсти ж треба!.. Пішов він їжу шукати. Блукав собі, блукав та й стрів лисичку. — Лисичко, лисичко, я тебе з'їм. — Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньку заспіваю, таночок станцюю.   Почала вона співати медовим голосочком, пританцьовувати ніжками. Дивився старий і заснув. Прокинувся, а лисички-сестрички й духу не чути. «І нащо мені така самодіяльність?» — подумав сіренький і поплентався далі.   Бачить

  Було то давно. Обгризав вовк кістки, і одна застрягла у нього в горлі. Вовк страшенно мучився, страдав і напевно вмер би, якби йому на поміч не прийшов бузьок. — У тебе така довга шия і такий довгий ніс,— прохрипів, вовк, побачивши бузька.— Лиш ти один можеш дістати кістку з мого горла і врятувати мене від погибелі. А потім я віддячу тобі, дам велику нагороду.   Стало бузькові жаль вовка, засунув він свій довгий дзьобок йому в горло і витягнув кістку. — Яку ж

  В єдного господаря був дуже вірний пес і добре пантрував господарство; через цілі ночі гавкав, і за то йому добре їсти давали. Єдного вечора, як прийшов до своєї буди та й ліг, чує — хтось іде дорогов. Він встав та й біжить до брами. Вибігає за браму, дивиться — а то вовк. А він каже: «А ти чого тут до села заблукав?» Вовк каже: «Я іду до твого господаря, бо його вівці були на пасовиську і запрошували мене до себе в гості. Я пішов додому, зібрався та й тепер

  Прибіг, вовк до села і каже псові: — Давай будемо друзями.   Пес друзів не мав і згодився. Почав вовк приходити до нього в гості. Розповідає, що нового в лісі, а сам роззирається по подвір'ю. Подивився і пішов. Пес заснув. Але чує: баран кричить. Пес відкрив очі, бачить: вовк тягне барана з кошари. Пес загавкав. Господар вибіг з хати, вхопив пательмагу і так змастиґав вовка, що той не лише барана лишив, а й сам ледве втік.   Вовк прибігає до лісу, скликає звірів і

  Жили колись давно чоловік і жінка. І народився у них перший син, якому батьки дали ім'я Вечірник (бо саме ввечері родила його мати). Минув рік, і однієї полуночі порадувала жінка чоловіка другим сином — Полуночником. А потім, через рік, народився й третій син — Світанок.   Пішли сини у світ. Перший син приходив завжди до батьків увечері, другий — у полуніч, а самий менший, що Світанком звався,— на світанку.   А саме в тому царстві-государстві пропала

  Раз ведмідь бродив по лісі і побачив чоловіка, який гнув дуги. Підійшов він до чоловіка й каже: «Найми мене до себе дуги гнуть». Дядько й каже: «А скільки ж ти хочеш?» Ведмідь і каже: «Нічого я не хочу, а тільки клади мене у твоїм садку біля вуликів, бо в мене дуже кожа свербить; хай вони мене покусають, може, не свербітиме». У дядька були вулики. Дядько згодився.   Пішли додому. Дядько ліг у хаті, а ведмідь у садку. Тільки що все надворі затихло

  Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.   Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв'як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві: — Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.   Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва. — Краще мовчи, дурню! Як ти, такий

 Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь: «Здоров, кума! Де ти рибки наловила?» — «Он там на річці; піди й собі налови».  Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибка, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» — «Я говорю: ловись, рибка, маленька й велика».  Сидів, сидів ведмідь, став

  Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали лічити.   Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло вітця залишився найменший. Він мав приглянути вітця й матір у старості.   Виріс хлопець і став легінем. Треба йому женитися. Сам

  Іде заєць, зирк — аж стоїть бутель горілки... Напився до нестями, ліг та й спить.   Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.   Іде вовк. Напився і теж заснув.   Сплять вони собі.   Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам'ятаю... Але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти!..»  

    Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з'їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тоді скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо

  Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні: — Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.   Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати: — Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за

  Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма. От, та й пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був. — Боже,— каже,— милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду. — А чого тобі їсти? — каже Бог. — Чого дай, то дай. — Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, отту й з'їж!   От вовк мерщій од Бога,

  Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і думаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мед, бо іначе дерево виверну, мед з'їм, а вас видушу!» — «Добре,— кажуть бджоли,—пробуй; коли даш нам раду, ми піддамося».   Медведя розгнівала така відвага бджіл, ткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мед, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо

  Був де не був один великий багач. Та прийшло до нього щастя, з якого не мав хосна.   Одного вечора ліг багач спати. Та довго не міг заснути, бо все думав, що живеться йому тяжче, аніж цареві. «Чого цар збирає гроші від бідних, коли у нього і так досить багатства. Чого я мучу себе голодом, аби зібрати маєток? Ей, коби я дужче забагатів, жив би і сам, як чоловік, і людям бідним допомагав би!» — говорить багатій сам з собою.   Ураз щось шепоче багатієві на вухо:

  Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він і підходить до неї дідом і каже: — Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я сам, такий, як і ти. — Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.   І прийняла вона його до себе.   Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже: — Ну, діду, нада нам

  Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться, аж на призьбі перед хатою сидить молодиця та й плаче. — Доню моя, а що тобі Господь дав? — Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою нещасну голову; о такому завше плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й оддиху мені нема; б'є мене, бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила! — А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш? — Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він б'є, а я лаю; він б'є, а я лаю! Не дочекав би того ледачий,