ПЕРШИЙ ВІРШ

Сиділа за столиком Леся мала.

Вдивлялась у книжку, що мати дала.

Дівчатко читало чудові казки,

І очі горіли, мов срібні зірки.

Застукав хтось в двері...То сивий поштар

Приніс, як звичайно, із пошти листа.

Узяв листа батько, конверта роздер,

Поглянув, поблід і неначе завмер.

Без слова він мамі подав — і вона,

Читаючи, стала бліда, мов стіна.

«Вони... на Сибір... засудили її...»

І втерла заплакані очі свої. 

«Кого засудили? Скажіть!» — від стола

Спитала стурбовано Леся мала.

«Ох, тітку Олену, дитиночко, знай,

За те, що так палко кохає свій край...

Московські жандарми її повезуть

В Сибір, де сніги, де морози і лють».

І Леся такі проказала слова:

«Жандарми... заслання... усе це дарма!

Такої любові не зломить тюрма!

І я б ворогам не скорилась повік —

Надію у серці носила б, мов лік».

Всміхнулася мати тоді до дочки,

І батько погладив шовкові кіски,

А Леся схилилася знов до стола

І перший писати свій вірш почала.

А тітка ввижалась, неначе жива.

Й такі їй до серця шептала слова:

«Ні долі, ні волі у мене нема.

Зосталася тільки надія одна...»

ОЙ, ТИ ВІТРЕ ЗИМОВИЙ

Ой, ти вітре зимовий,

В димарі нам не гуди,

Попід двері нам не вій,

Попід хату не ходи!

Не злякаєш ти дітей,

Не накличеш їм біди —

Ой, ти вітре зимовий,

Попід хату не ходи!

Стань, як хочеш, під вікном,

Як загасне сірий день;

Заспівай нам перед сном

Ще неспіваних пісень:

Про Зиму, що за селом

Сипле зорями зі жмень —

Заспівай нам під вікном

Ще неспіваних пісень!

І в дитячім мрійнім сні

Ми побачимо дива:

Замки сніжні, срібляні,

Де Цариця Зимова,

Квітів келехи скляні,

Кришталеві дерева —

І в дитячім мрійнім сні

Стане казка, мов жива.

ІШЛА СОБІ ОСІНЬ ТИХА

Ішла собі осінь тиха

Матінка Осінь полями іде,

Троє хлоп’яток з собою веде:

Вересень, Жовтень старшенькі,

А Листопад ще маленький.

Вересень каже: «На полі, в гаю

Я подарунки усім роздаю:

Повні грибів мої жмені,

Яблука маю в кишені».

Жовтень говорить: «А я, погляди,

В жовту одежу вдягаю сади.

З мряки засло́ну розсте́лю,

Сонце вкладу у постелю».

А Листопад: «А я з тихим плаче́м

Землю поллю безконечним дощем,

Листя стрясу з дереви́ни,

Вистелю гори й доли́ни».

Матінка Осінь полями іде,

Троє синочків за руку веде.

Дивляться діти з кімнати:

«Час нам Зиму зустрічати!»