Одного разу Сонце й Вітер

посперечались не на жарт:

хто з них із двох сильніший в світі

і більш за те пошани варт?

Говорить Вітер: — Я суворий,

я нажену на всіх страхи,

я й розхвилюю синє море,

я й на хатах зірву дахи!

Я взимку віхолою вію,

усе заметами запну.

Я і тебе здолать зумію —

на тебе хмари нажену!

— Зате ж весною, — Сонце каже, —

поглянь на перші квіточки:

на них мій промінь тільки ляже —

вони й розкриють пелюстки.

І на деревах змерзлих,

голих бруньки розпукуються теж.

Мені послушне все навколо,

бо сили маю я без меж!

Як влітку все росте і спіє —

це ж я життя всьому даю,

це ж я усе навколо грію,

і все ласкаю, і люблю.

Коли ж пташиний спів замовкне,

я порядкую як на те —

звелю тихенько: «Листя, жовкни!» —

І листя стане золоте!

Скривився Вітер нетерпляче:

— Еге ж, це поки я притих!

А як подму, тоді побачиш,

що залишу я з квітів тих!

Та ще й без жодного зусилля

я на дерева налечу

і все те жовте листя з гілля

і позриваю, й розмечу!

Та що казати?! Нумо нині

ми перевірим — хто із нас

скоріш страху завдасть людині

і роздягти зуміє враз?!

Пішли. Аж глядь — по полю чітко

веде до ставу людський слід.

І справді, здалека вже видко —

людина вибігла на лід!

На голові — пухнаста шапка,

на плечах теплий кожушок,

кашне¹ червоне в білу крапку

та ще й ремінний поясок.

І ковзани в людини гострі…

Її впізнати можна враз!

Звичайно ж, ця людина — Костик.

Отой, що ходить в другий клас.

Ось він на старті, як годиться,

пригнувшись на хвилину, став

та й полетів, помчав, як птиця,

через увесь широкий став!

А Вітер каже: — Ну й людина!

Та хто ж її не дожене?!

Зірву я миттю й кожушину,

і шапку, й в крапочку кашне!

Присвиснув Вітер і помчався,

на хлопця налетів як стій²!

І тут, на диво всім, почався

між хлопчаком і Вітром бій.

Завивши так, що стало жаско³,

за шапку Вітер враз смикнув!

А Кость лише міцніш зав'язки

під підборіддям затягнув.

Тоді, іще грізніш завивши,

рвонув Вітрило кожушок,

а Костик, ходу не спинивши,

затяг тугіше поясок.

Вітрило за кашне узявся, —

бо ще двобою не кінець!

А Кость лиш дужче замотався

й заткнув кінці за ремінець.

Та як почне робить фігури,

виписувати кренделі!..

І Вітер зупинивсь похмуро

та й ліг безсило на землі.

— Тепер вже я візьмусь за діло! —

тут голос Сонце подало

і заблищало, заясніло,

розливши світло і тепло.

Воно торкнулось обережно

до хлопчакової щоки та й каже: —

Скинь важку одежу,

щоб далі бігать залюбки!

І Костик скинув кожушинку,

жбурнув кашне і шапку в сніг

і, заспівавши пісню дзвінко,

навколо ковзанки побіг.

Сплеснулась рибка в ополонці,

лід заіскрився, наче скло.

І Вітер подививсь на Сонце

та й каже: — Ти перемогло!

1. Кашне — тут: шарф.

2. Налетів як стій — тут: дуже сильно.

3. Жаско — дуже страшно.