Миколка заліз на горище.

— Ух ти! — вихопилося в нього. — От якби ще й привида побачити! Оце було б що розказати друзям!

     На горищі було тихо. У кутку хиталося павутин­ня. На підлозі стояли коробки зі старими речами. Миколці здалося, щось зашурхотіло. Ні, не здалося! Під стіною стояли старі чоботи, і шурхотіло якраз там! «ПРИВИД!!!» — подумав хлопчик.

— Оце згадав на свою голову! — прошепотів Миколка. — Що ж робити?! Кричати? Соромно! Та й не почує бабуся!

    Хлопчик не міг і поворухнутися! Страх льодяними пальцями забирався під сорочку! Руки не слухалися! Шурхіт чувся все ближче! Ось! Зараз це станеться!

   Із чобота визирнула маленька сіра мордочка. Зві­рятко вилізло і почало підбирати зернята пшениці.

— Миша! — аж видихнув Миколка. — Це лише маленьке мишенятко! А я злякався! Добре, що хоч ні­хто не бачив, а то засміяли б!