Одного дня я твердо вирішив за­лишити Землю, цю нудну, нецікаву планету, з усіма її двійками з матема­тики. Я задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочат­ку думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, а по-друге, сумно. І я запросив у компанію свого найщирішого друга й однокласника Ромку. Ромка, не заду­муючись, погодився. У нього теж були всі підстави розлучитися із Землею. Напередодні він розбив мамину улю­блену вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з трепетом чекав покарання.

    Сидячи в темному кутку під сходами, ми гомоніли.

— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими у світі людьми, що полетять у міжпланетний простір, — захлинавсь я.

— Першими! Розумієш? Усі люди на Землі з хвилюван­ням стежитимуть за нашим польотом. Головне — треба одірватися від Землі. Я по радіо чув. А там почнемо круж­ляти по орбіті¹!

    Ми почали спішно готуватися в путь.

    За дров'яними сараями простягався пустир, куди ніхто не заглядав. Там стояла залізна бочка. У ній спокійно могли вміститися і я, і Ромка. От тільки як її закинути в небо!

    І ми почали майструвати катапульту². Це була каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою траншею, встанов­лювали пружини, ресори³ і важелі. Особливо попомучилися ми, коли витягали на дерево, що росло якраз коло бочки, здоровенну каменюку. Ця каменюка, впавши з висоти, мала привести в дію механізм.

    Нарешті все було готове. Пізно увечері ми розійшлися по домівках. Це була наша остання ніч на землі.

    Після уроків, нашвидку пообідавши, ми з Ромкою почали збиратися в дорогу.

    Ми приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був «верхній люк». Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.

    Дно бочки вистелили сіном та старою ковдрою. Вийшло дуже м'яко, тепло і зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.

    Із харчів у дорогу взяли: буханку хліба, вісім вареників з картоплею, три цукерки, дві цибулини, оселедець і пляшку з водою…

    Без п'яти хвилин вісім. Ми з Ромкою в мовчанні стоїмо біля супутника «Ліра». Урочистий момент.

    У небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз ми з Ромкою полетимо їм назустріч і ніколи більше не поверне­мося на Землю.

    Минають останні секунди.

— Ну, пішли, — тремтячим голосом кажу я.

    Ромка відкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:

— Хлопці, а що ви тут робите?

    Від несподіванки Ромка випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну.

З-за сараю з'явилася Тетянка, наша зухвала однокласниця.

— Геть звідси! — спокійно сказав Ромка.

— Дуже я тебе злякалась! От не піду.

    Оце так номер! Що робити? Здавалося, виходу не було. І тоді я вирішив їй усе чесно розповісти.

    Почувши в чім справа, Тетянка підскочила:

— Ой, хлопці, як це чудово! Візьміть і мене!

— Що-о? — ми перезирнулися. — Та ми ж не вмістимо­ся всі в супутнику!

— Ось як! Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпає­те… Тітко Текле! — крикнула Тетянка.

    Робити було нічого.

— Гаразд… Залазь! — зціпивши зуби, пробурмотів Ромка і шепнув мені на вухо: — У крайньому разі ми її викинемо по дорозі.

    Тетянка вмить залізла в бочку. Сопучи і штовхаючись, ми з Ромкою довго вмощувались. Нарешті всілися. Я встав і закрив «люк» — прикрутив його дротом до бочки. Потім, хвилюючись, я сказав:

— Приготуватися! Даю старт!

    Ромка й Тетянка затамували подих. Я щосили потяг за мо­тузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив'язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і…

     Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо. Ромка штовхнув мене ліктем у потилицю, а я ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла мені на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а я наступив Ромці на носа…

    Яке щастя, що стінки супутника «Ліра» були вистелені ковдрою! Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім вареників полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинився у Тетянки під пахвою, а вся вода вилилась мені на штани. І, незважаючи на це, я радісно вигукнув:

— Ура! Ми лети…

    Я не договорив, бо якраз у цю мить мені в рот влетіла цибулина.

    Супутник, мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери⁴. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось ударився й перестав обертатися.

— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Ромка.

    Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки, голова…У бочці було темно.

— Цікаво, де тепер Земля? — тихо спитала Тетянка. Їй уже хотілося додому, до мами.

— А-а, попалася! — злорадно захихикав Ромка. — Ото не треба було летіти. А тепер — усе! Тепер ти ніколи не по­вернешся додому.

    Тетянка нічого не відповіла. І я теж мовчав. Гнітюча тиша запанувала в супутнику «Ліра». Я, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші Всесвіту. І раптом…

    І раптом ми почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов лаючись. В усьому Всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.

— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли!

    Я кинувся одкривати люк… Супутник «Ліра» мирно лежав у бур'янах. Над ним стояла двірничка з мітлою…

    Що було потім? Не треба питати. Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало мені й Ромці.

    І не в тім справа, що після зустрічі з батьками ми сороми­лися показатися людям на очі. І не в тім, що учні в школі два тижні не давали нам проходу і все запитували про враження від космічної подорожі.

    Виявилося найголовніше: щоб побудувати супутник, треба знати… математику. І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша у нас людина в школі, чемпіон міста з плавання. Це було для мене відкриттям. Довелося братися за математику.

    Без підготовки, друзі мої, нічого не робиться. Запам'ятайте!

    Отак літав я в космос.

^{1. Орбіта — шлях руху небесного тіла, штучного супутни­ка Землі.}

^{2. Катапульта — тут: механізм для старту літака.}

^{3. Ресора — пружина, призначена для пом'якшення ударів під час їзди.}

^{4. Атмосфера — газоподібна оболонка Землі.}