Зовсім несподівано осінь підкралася… Листя на деревах жовтіє, опадає.

Діти, а з ними й Дарка, прийшли до фруктового са­ду, де чоловіки й жінки збивають горіхи. У руках у всіх довгі палиці. Ними дістають аж до вершечка дерев, вдаряють по гілляках — додолу падають голенькі, ще мокрі горіхи. Вилущуються зі своїх зелена­вих, але вже поморщених кожушків, котяться по землі. Вуйко¹ Лесь… запримі­тив дітлахів і питає:

— Що скажете, молоді люди?

— Прийшли вам допомагати, — за всіх каже Дарка.

— Це діло, — крутить вуса вуйко. — Без вас ми не впораємося. Беріть коши­ки, носіть горіхи….

    Дарка і Тетянка одразу взялися до ро­боти. Левко — ні. Він каже дівчатам:

— А я не буду носити горіхи. Вуйко Лесь мені задурно їх дасть. Вуйко — рідня

мені, а ви — чужі.

    Дівчатка віднесли кілька кошиків, а тоді вуйко Лесь зупинив їх:

— Славно попрацювали. Тепер вам належить кожній по десять горіхів.

    Простягає руку Дарка, простягає Тетянка. І Левко простягає.

— А ти, Левку, хіба працював? — дивується вуйко Лесь.

    Дівчаткам шкода стає Левка, хочуть поділитися з ним горіхами. Але хлопчик, — ніби хтось його смикнув, — підбігає до вуйка і, не зводячи голови, каже:

— Давайте кошика, я також носитиму...

^{1. Вуйко — дядько.}