Був жаркий червневий день. Діти гралися, чи­тали цікаву книжку, варили кашу. Надвечір із-за лісу насунула чорна хмара, загримів грім. Від дощу

діти повтікали в курінь до пастухів. І Вітя побіг. Коли це сяйнула блискавка і про­лунав такий оглушливий грім, що хлопчик із пере­ляку присів під великим де­ревом, заплющив очі й мало не розплакався. Він уже хотів гукати на допомогу, як побачив поруч однокласницю Валю.

    Вона тремтіла зі страху.

— Це ти, Вітю? Ой, як добре, що я не одна. Тепер мені не страшно.

    Вітя перевів дух, оглянувся. Ліс потонув у струменях дощу. Блискавка блискала, осяваючи на мить своїм світлом дерева й кущі. Ліс шумів, стогнав. Віті здавалося, що у світі, крім нього і Валі, немає нікого.

    Він відчув, як у нього в душі щось випросту­ється. Йому стало соромно боятися. Хіба можна боятися, коли поруч із тобою дівчинка й ти від­повідаєш за неї?

— Не бійся, Валю, — сказав Вітя. — Я не бо­юся ні блискавки, ні грому.

    Вітя доторкнувся рукою до її русої коси. Тепер він уже не боявся нічого.