Був холодний зимовий день. Крихітний білий пе­сик сидів на трамвайній зупинці й тоненько скімлив. Дядечко Юрко присів біля песика: — Ну і що мені з тобою робити?   Наближався трамвай, тож дядечко підняв тремтя­чу білу грудочку й сховав під куртку.

Вдома випустив на кухні й налив молока у блюд­це. Голодний цуцик почав жадібно хлебтати, розхлюпуючи молоко на всі боки. А далі рожевим язичком злизав усе, що було на підлозі.

— Ти бач, який розумаха! — засміявся господар. — Живи з нами!

    До літа Розумаха підріс, знав потрібні команди й супроводжував дядька Юрка всюди: на риболовлю, по гриби, по суниці. Одне слово, знав усі стежки в Пущанському лісі.

    Якось уся сім'я збирала шипшину в молодому сосняку. Поки дорослі оббирали великий кущ, семи­літня донечка пішла шукати рясніший та й заблукала.

    Стала гукати маму. А коли побачила, що далі стеж­ка розгалужується на дві, розгубилась і заплакала. Та все ж повернула ліворуч. Раптом поперек стежки ліг... Розумаха!

— Розумашко, ти мене знайшов! — зраділа дівчинка. — Ходім удвох!

    Але песик знов ліг поперек стежки. Потім ухопив дівчинку за штанці й потягнув праворуч. Уже за кілька хвилин донечку обіймала налякана матуся. А Розумаха, щасливий тим, що сім'я знов укупці, бігав колами й заливався, мов дзвіночок.