РОЗУМАХА (Валентина Бондаренко) оповідання
Був холодний зимовий день. Крихітний білий песик сидів на трамвайній зупинці й тоненько скімлив. Дядечко Юрко присів біля песика: — Ну і що мені з тобою робити? Наближався трамвай, тож дядечко підняв тремтячу білу грудочку й сховав під куртку.
Вдома випустив на кухні й налив молока у блюдце. Голодний цуцик почав жадібно хлебтати, розхлюпуючи молоко на всі боки. А далі рожевим язичком злизав усе, що було на підлозі.
— Ти бач, який розумаха! — засміявся господар. — Живи з нами!
До літа Розумаха підріс, знав потрібні команди й супроводжував дядька Юрка всюди: на риболовлю, по гриби, по суниці. Одне слово, знав усі стежки в Пущанському лісі.
Якось уся сім'я збирала шипшину в молодому сосняку. Поки дорослі оббирали великий кущ, семилітня донечка пішла шукати рясніший та й заблукала.
Стала гукати маму. А коли побачила, що далі стежка розгалужується на дві, розгубилась і заплакала. Та все ж повернула ліворуч. Раптом поперек стежки ліг... Розумаха!
— Розумашко, ти мене знайшов! — зраділа дівчинка. — Ходім удвох!
Але песик знов ліг поперек стежки. Потім ухопив дівчинку за штанці й потягнув праворуч. Уже за кілька хвилин донечку обіймала налякана матуся. А Розумаха, щасливий тим, що сім'я знов укупці, бігав колами й заливався, мов дзвіночок.
Категорія: казка літературна