От і настала рання осіння пора...

    Ходить Мишко лісом і кличе:

— Зозулько-о-о!.. — Послухає трохи і знову товстим голосом: — Зозулько-о-о!..

    Давніш, було, й відгукнеться зозуленька: «Ку-ку!» А тепер її не чути. Тільки старенький єнот хлюп-хлюп у воді: корінці на сніданок миє.

— Яка тобі зозуленька? — питається він Мишка. — Вона ще на тому тижні у вирій подалася.

— Я ж недавнечко голос її чув!

— Це тобі, Мишку, може, примарилося, хи-хи-хи...

    Не стерпів Мишко того «хи-хи-хи» та як наддасть єнотові лапою.

    Той гульк у воду, сидить під берегом і квилить:

— Хіба ж я винен, що нема зозулі, га-а-а?..

— А хто, хто ж винен? — трясе лапами Мишко, от-от заплаче з превеликого свого жалю...

    Може, ви, діти, знаєте, хто винен?