На лужку біля моря хтось кинув зернятко Апельсина. Зернятку сподобалося на новому місці. Там було тепло, вогко. Із зернятка почало рости маленьке деревце. А потім на деревці з'явився Апельсин.

    І ось що з цього вийшло.

    Навколо зеленіла маленька ввічлива травичка, яка вклонялася навіть слабенькому вітерцеві, та якісь незграбні кущики. А Апельсин був гарний, жовтий, круглий.

    «Я зовсім, як Сонце, — подумав Апельсин. — З усього видно — ми брати. Недарма Сонце так яскраво світить мені!»

    Апельсин страшенно запишався. Він навіть уже не вітався з травичкою та кущиками. Тільки від ранку до вечора нахвалявся, що він навіть кращий за      Сонце.

— Мені НІЧОГО ховати вночі свою красу, як Сонцю.

Якось восени на лужку з'явилась Людина.

— Дивись-но, Апельсин виріс! — здивувалась вона і зірвала Апельсин.

    Людина віднесла його додому й кинула в ящик. Там уже лежало чимало інших Апельсинів.

   Тепер ніхто не міг знайти нашого знайомого. Навколо було стільки плодів!

...Людина, яка з'їла його потім, сказала, що цей Апельсин був страшенно кислий.