Осінь.. Хазяйнує Жовтень скрізь, де не глянь. Убрав золотом сади, ліси, парки і струшує додолу жовте листячко...

    Ну навіщо ж ти, Жовтню, розбираєш дерева? Залишив би їм це вбрання, воно ж таке гарне.

    Та не слухає Жовтень нікого: знай, своє діло робить. І коли тільки він спочиває? Прокидаються люди рано — еге! Жовтень усю ніч працював. Припорошив сріблястим інеєм дахи, вкрив па­мороззю землю, навіть маленькі калюжки сховав під тонкими ске­льцями льоду. І сидить тепер десь, милується на свою роботу. І думає, що всім це до вподоби. Звісно ж, ні!

    Перший, хто руйнує його працю, — красне сонечко. Підіймається сонечко вище, вище. І вже гляньте: й сліду від паморозі не зосталося.

   Не дружить Жовтень із сонечком: ховається кудись, тільки подих його чутно прохолодний. Радіють сонечку квіти, оживають листочки, навіть вилазять комашки, що було поховалися вже на зиму.

— Ой, як гарно на сонечку! — кажуть.

   А Жовтень тим часом прижене звідкілясь велику хмару, зату­лить та хмара сонечко і бризне на землю холодним осіннім дощем.