Була собі дівчинка, звали її Марійка Михайлова. Ма­рійка вміла відгадувати таємниці, розплутувати загадки, розв'язувати кросворди та викривати злочини. Тому до неї часто зверталася поліція — по допомогу.

     Якось Марійка сиділа за столом і робила уроки — саме завтра вона мала контрольну з математики. Коли це у двері задзвонили. Марійчина мама спершу спитала «Хто там?», потім відчинила двері, і з'ясувалося, що це прийшов Майор Поліції, Марійчин знайомий.    Він уже не вперше до неї приходив — і увесь час із якимось проханням.

— Добридень, — сказав Майор Поліції. Він дуже хви­лювався. Його просто-таки було не впізнати. — Марійко! Потрібна твоя допомога.

— Але ж у мене завтра контрольна, — мовила Марій­ка — А я ще не зробила уроки.

    Майор розхвилювався ще дужче:

— Хіба можна говорити про якусь там контрольну, коли в місті скоєно жахливий злочин?!

— То що трапилося? — спитала Марійка.

— Пограбовано банк! — Майор Поліції геть почер­вонів від хвилювання — Злочинець забрав усі гроші. А завтра в усіх бібліотекарів — день зарплатні, вони прийдуть до банку по гроші. А грошей і немає!

    Марійка спохмурніла. Їй стало шкода бібліотекарів. До того ж вона сама була записана в три бібліотеки одночасно — бо любила читати.

— Злочин слід викрити сьогодні ж! — мовив Майор Поліції.

    Марійка зрозуміла, що доведеться їхати, бо справа серйозна Про всяк випадок вона перепитала:

— Без мене ніяк не можна обійтися?

— Що ти! — перелякано сказав Майор.

    І Марійка, зітхнувши, згорнула зошит.

* * *

    Поліцейська машина проїхала всім містом і зупинила­ся біля банку. На ґанку стояв головний касир і плакав.

— Пограбування здійснили жахливо, — сказав він крізь сльози.

— Який вигляд мав злочинець? — спитала Марійка.

— Він був як свиня, — відповів касир. — Тому що він був у масці поросяти.

— Таке трапляється з грабіжниками, — сказав Ма­йор Поліції. — Вони надягають маску, аби приховати справжнє обличчя.

— Маю оглянути місце злочину, — сказала Марійка. Вона витягла з портфеля велике збільшувальне скло й довго розглядала килим, на якому стояв злочинець. Відтак відгорнула край паласу — під ним був маленький ґудзик.

     Це доказ, — сказала Марійка. — Тобто річ, що допоможе знайти злочинця.

— Таких ґудзиків повнісінько у кожній крамниці, промовив касир — Як ви знайдете злочинця за ґудзиком?

— Побачимо, — відповіла Марійка. Вона вийшла на вулицю й заходилася розглядати тротуар перед вхо­дом до банку.

— Наше щастя, що не було дощу, — мовила Марійка, ховаючи пакетика та збільшувальне скло. — І що тут не проїжджала поливальна машина. — Маю деякі міркуван­ня. Ось що. Відвезіть-но мене на вулицю Сирецьку.

    На вулиці Сирецькій було чимало будинків. Поперед одним будинком був дитячий майданчик, а в ньому пісоч­ниця, а в пісочниці було стільки піску, що він просипався на стежку перед першим під'їздом. Марійка залізла в пі­сочницю, витягла з портфеля відерце й совок і задумливо заходилася робити бабки. Урешті-решт Марійка встала, склала відерце й совок і зайшла до першого під'їзду. Там над списком мешканців горів тьмяний ліхтар. Марійка витягла з портфеля блокнот і ручку й переписала прі­звища усіх мешканців.

— А тепер, — сказала вона Майору Поліції, — відведіть мене, будь ласка, до Маріванівни.

    Маріванівна була найстарішою вихователькою. Вона стільки років пропрацювала у дитячих садках, що, зда­ється, не було в цьому місті дорослого, якого вона не виховувала

— Маріванівно… А чи у вас у групі були коли-небудь жадібні хлопчики?

— Скільки завгодно, — відказала Маріванівна.

— Якийсь колишній жадібний хлопчисько пограбував банк, — сказала Марійка

— Чим я можу тобі допомогти? — нарешті спитала Маріванівна.

    Марійка витягла з портфеля список мешканців пер­шого під'їзду будинку на вулиці Сирецькій.

— Маріванівно, хто з цих людей… із цих колишніх дітей був найжадібнішим у своїй групі?

    Маріванівна прочитала список і одразу сказала:

— Звичайно, Петько Бджолярчук. Це був найжадібніший жадюга із тих, кого мені довелося бачити.

— Чи не пам'ятаєте ви, яке вбрання було в нього на святі? — швидко спитала Марійка.

— Авжеж, пам'ятаю, — здивовано проказала Марі­ванівна. — Вбрання зайця. Він мав шорти з круглим заячим хвостом і білу шапку з довгими вухами.

— Десь я помилилася, — сумно мовила Марій­ка. — Доведеться починати все з самого початку. Вона вже зібралася йти, — адже на неї чекав Майор Поліції, а надворі вже вечоріло.

— Зачекай, — сказала Маріванівна вже на схо­дах. — Я пригадала. Петькові Бджолярчуку ніколи не подобалося його карнавальне вбрання. Щороку він про­сив у мами костюм поросяти. І щороку мама відповідала, що їй і без того вистачає вдома свинства.

* * *

    Марійка Михайлова подзвонила у двері квартири но­мер тридцять один. Двері відчинив здоровезний дядечко в спортивному костюмі.

— Ви загубили ґудзика, — сказала Марійка і про­стягла ґудзик на долоні. — Ось він. Це ваш?

— О, дякую, дівчинко! — вигукнув Бджолярчук. — Як вдало все склалося! Якби не ти, довелось би мені змі­нювати всі ґудзики на куртці, а це такі збитки.

— Ти пограбував цілісінький банк, а заощаджуєш на ґудзиках, — дорікнула йому Марійка.

     Тієї ж миті з-за її спини з'явилася озброєна поліція на чолі з Майором. Не встиг Петько Бджолярчук й оком змигнути, як у його квартирі знайшли пістолет, мішок із грішми, куртку з відірваним ґудзиком і маску поросяти.

* * *

— Марійко. але як? — вражено розпитував Майор Поліції — Як ти здогадалася?

— Дуже просто, — напівсонно бурмотіла Марійка на задньому сидінні поліцейської машини. — Пісок. Це лишень здається, ніби в усіх пісочницях він однаковий. Але він різний. Аби це зрозуміти, треба зліпити не одну сотню бабок. На черевиках Бджолярчука був пісок, тому що він мешкав у першому під'їзді та ходив повз пере­повнену пісочницю. Але справа в жадібності, бо розумний грабіжник не став би зізнаватися, що ґудзик — його! Це ж речовий доказ!

     Машина зупинилася біля Марійчиного будинку.

— Дякую тобі, Марійко, — розчулено мовив Майор Поліції.

— А математику я таки не доробила, — сказала Марійка сумно.

* * *

     Наступного дня бібліотекарі отримали зарплатню, а Марійка — «дев'ять» із підсумкової контрольної. Проте вона не засмутилася.