— Що? Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко рвучко повер­нувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.

— Мишко, не вигадуй! — намагався зупинити його Ігор.— Звісно, вилізеш. Та кому це треба?

    Мишко не звертав на його слова ніякої уваги.

    Будинок, у якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шести­поверховий, старовинний, із вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.

— Підсади! — крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.

— А може, не треба? — невпевнено промовив Толя. — Справді, чого лізти? Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під'юджувати.

— Підсади, тобі кажуть, — огризнувся Мишко.

    Толя знизав плечима й підсадив його.

    Мишко схопився за скобу, засовав ногами постіні, підтягнув­ся і поліз. Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.

    Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до тре­тього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і^ Мишко повис на руках.

    Усі завмерли. Женя злякано закричала:

— Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожар­тувала!

    Але Мишко вже намацав ногами скобу й поліз далі.

    На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілу вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледь не випустив із рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й за­стиг. «Упаду. Зараз упаду…» — подумав із жахом.

    Минула хвилина. Внизу напружено мовчали. У Мишка вже й на думці не було лізти далі… Та хіба можна спуститися? На посміх!.. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби_

    «Що робити? Що робити?» — гарячково стукотіло в голові.

    І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:

— Та-ак! І далеко це ви, юначе, зібралися? Ану, зараз же злазь!

     На ґанку стояв Михайло Петрович.

     Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки, вони не знали, куди подітися. А Мишко полегшено зітхнув і обереж­но почав спускатися.

    Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.

    Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хло­пець присів.

— Ех!.. Пе.. перешкодили… — пробелькотів Мишко. Він був блідий, губи тремтіли.

— І чого це тебе понесло туди? Га? — спитав Михайло Петрович.

    Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда і перелякана не менше, ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпалився й почав хвалитися, що він нічого не боїться. А вона взяла і сказала, що він про­сто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах. Вона й не думала, що він справді полізе…

— Хоробрість! — промовив Михайло Петрович. — Яка там хоробрість! Безглуздо ризикувати — це дурощі, а не хо­робрість!.. Інша справа — коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важ­ливе. А так… Ну яка користь з того, якби ти розбився? Яка? І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!

    Діти пригнічено мовчали.