Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину¹; дивиться на захід сонця.

    Я питаю:

— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?

    Бабуся усміхнулася і каже:

— Щоб жити вічно.

    Я не міг цього збагнути². Як це жити вічно?

    Бабуся каже:

— Ходімо до саду.

    Пішли до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.

— Почекай до весни — зрозумієш, — сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

   Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

— Ось людина і живе, щоб вічно жила краса, — сказала бабуся. — Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

— А для чого живе людський рід? — знову питаю я.

— Для щастя.

1.Тин — огорожа, зроблена з хмизу, гілля, пруття.

2. Збагнути — зрозуміти.