Реп'яшок виріс на пустирі за будинком. Ніхто туди ніколи не приходив, бо там і злої Кропиви повно було, й густих Лопухів, і Каміння гострого...

    Сумно було Реп'яшкові. Ні з ким навіть словом пере­мовитись. Сякі-такі новини почути.

    Реп'яшок часто звертався до Кропиви.

— Шановна Кропиво, що чути, що нового у світі?

    Зла Кропива нервувала:

— Ну, чого чіпляєшся, ніби справжній Реп'ях? Які в нас можуть бути новини? Навіть вжалити нікого!

    Отож, коли на пустир завітав веселий Рудий Пес, що був до всього цікавий, Реп'яшок, не роздумуючи, вче­пився йому за хвіст.

     Гей, скільки цікавого одразу побачив Реп'яшок! Скільки вулиць, завулків і навіть один майдан!

     Сидячи в Рудого Пса на хвості, Реп'яшок ганявся за Кішкою, тікав від Тролейбуса і, нарешті, помчав на шкільне футбольне поле, де хлоп'ята ганяли м'яча.

    Там Рудий Пес зустрів свого колегу — Чорного.

— А я сьогодні потрощив цілу купу смачних кіс­ток, — похвалився Чорний Пес.

— Хе, а мене запрошують у кольоровому кіно зніма­тися, — я ж он який Рудий!

— Зате в мене на хвості Реп'ях більший од твого!

     Рудий Пес глянув на хвіст свого колеги, потім на свій — ні, не збрехав Чорний Пес!

    Реп'яшок, що сидів на хвості у Рудого Пса, захви­лювався.

— Я вже не малий! — крикнув він.

     Але Рудий не почув його тоненького голоска. Він підбіг до школярика, що грав за воротаря, потерся об його штани, і Реп'яшкові нічого не залишалося, як причепитися до нового господаря.

     Адже навіщо нав'язуватися, коли тебе вважають зайвим!

     Задзеленчав дзвоник. Школярик підтягнув штанці і помчав до школи.

     І Реп'яшок потрапив на урок. Тут було ще цікавіше. Школярик ні хвилини не міг усидіти спокійно за пар­тою.

     Він дав щигля школярикові, що сидів позаду, і мит­тю одержав здачі.

     Потім став штовхати ногами свого сусіда, так що Реп'яшок ледь не зачепився за його штани.

    Але тут учитель сказав:

— Миколо Петренко, чого це ти весь час крутишся? Мабуть, добре урок знаєш, відповідати хочеш? Виходь до дошки!.. Розкажи нам, що ти знаєш про Африку?..

     А Миколка:

— Там живуть білі ведмеді!

    Ой, як реготав клас!

     Реп'яшок не знав, у чім справа, але подумав: «Добре, що я ззаду до штанці» причепився. Все ж таки не з мене сміються!».

     А вдома школярикові мама дала доброго прочухана синові:

— Лишенько моє! Знову зауваження... Та ще й увесь у реп'яхах!

     Реп'яшок образився: «Хіба це погано — бути Реп'яхом?». Але він не встиг нічого сказати, бо мама зняла його із штанів і хотіла викинути геть. Але тут задзвонив телефон. Мама поклала Реп'яшка на лаву та й забула про нього за цікавою розмовою.

     Увечері Реп'яшок дивився телевізор. Він бачив фут­бол, концерт, а з передачі «На добраніч, діти!» дізнав­ся, що білі ведмеді живуть не в Африці, а на холодній Півночі...

     Вранці школяриків тато на хвилинку присів до сто­лу, взяв якісь папери, і Реп'яшок учепився йому в піджак.

     «Цей піджак личить мені, — вирішив він. — Ми одного кольору, і я майже непомітний на ньому!».

     Того ж дня Реп'яшок був на роботі. При ньому під­писували папери. Він багато чув телефонних розмов про різні справи і навіть відвідав троє засідань!

    А ввечері мама сплеснула руками:

— Ой, лишенько мені! Вчора син, а сьогодні батько в реп'яхах!

    Вона взяла Реп'яшка й викинула його через вікно — аж у бур'яни.

     Але яких тільки несподіванок не буває у світі! Реп'яшок упав на знайомому пустирі — серед Лопухів, Кропиви й Каміння.

     І потім усе життя розповідав, як подорожував вули­цями великого міста, вчився у школі, як був на роботі і як його запрошували аж на троє важливих засідань!

    І Лопухи, Кропива та гостре Каміння слухали його, затамувавши подих. І заздрили йому.