Одного разу пішов Костик з дідусем і сестричкою Зоєю на прогулянку в ліс. Поки йшли селом, до малий слухняно ступав попереду дідуся. Коли ж звернули на лісову стежинку, подався вперед. Та й Зоя втрималася, побігла на галявину, всіяну барвистими лісовими квітами. Дівчата — вони завжди так: тільки  прийдуть у ліс, одразу починають квіти на букет або віночок собі збирати.

     Раптом Костик як закричить:

— Ой-йой-йой!

    Дідусь і Зойка прожогом кинулися до нього. Що сталося? А то Костик перечепився через пеньок і поранив ногу. Що робити? Назад вертати? Шкода. Тільки прийшли до лісу. А з ноги кров аж цебенить. — Болить. Ой, болить, — стогне Костик.

— Немає тут Айболита твого, — пожартував дідусь. Глянув туди-сюди, нахилився і зірвав листочок подорожника. Подорожники завжди обіч стежок та доріг ростуть. Тому й таку назву мають.

    Промив дідусь листочок водою, що ніс із собою у пляшечці, приклав до пораненого місця, чистою хустинкою обв'язав. Та й каже: онукові:

— От і все гаразд, нічого лякатись. Трохи спочинемо — й далі можна буде рушати.

    Посідали на травичці, відпочивають.

— А що, якби по-о-дорожника не бу-у-ло? — спитав, схлипуючи, Костик.

— Ми б тоді деревію до ноги приклали. Ондечки бач, він росте. Він, як і подорожник, кров зупиняє, біль заспокоює.

    А кров тим часом справді перестала сочитися крізь хустинку.

— Ти, діду, наче як лікар Айболить, без ліків мене вилікував, — радісно вигукнув Костик. — І як ти здогадався прикласти до моєї ноги подорожника?

— Здогадався? То не я, а народна мудрість здогада­лася. Про лікарські рослини люди знають з тих давніх часів, коли ще не було ні справжніх лікарів, ані аптек. Відомо, що п'ять тисяч років тому в країнах Стародав­нього Сходу вже існували книжки, у яких було описано чимало лікарських рослин. Книжки ті були не паперо­ві, а глиняні. Тому й збереглися протягом тисячоліть. Згадки про лікарські рослини трапляються і в ближчі до нас часи, наприклад, в книжці, яку було написано 1073 року. Має та книжка назву «Ізборник Великого князя  Святослава Ярославовича». Отже, і в нашій кра­їні люди здавна цікавились лікарськими рослинами. А ти кажеш, що це я здогадався... Костик аж рота роззявив, слухаючи дідуся. Правду розповідає, а здається — казку. Ще й книги якісь глиняні. Цікаво.

— Ліки ми в аптеці купуємо, а їх часто-густо з різ­них трав виготовляють.   Пам'ятаєте, коли Костик десь заблукав і мама так налякалася, що аж захворіла. То вона пила краплі з квітів конвалії і кореня валеріани. Це щоб заспокоїтись.

— Оксанчина бабуся завжди п'є якісь краплі, — то теж з конвалії? — поцікавилася Зоя.

— Буває, що і з конвалії. Але бабуся складніші ліки приймає: з горицвіту, глоду та собачої кропиви. Цю кропиву ще називають пустирником, бо росте вона на усяких пустирях.

— Горицвіт! Він що, горить? — питає Костик.

— Назва цієї квітки, мабуть, походить від її жовтого кольору. Дуже корисна рослина. Уперше горицвіт при захворюваннях серця почали застосовувати у народній медицині в Україні.

    Поки дідусь усе це розповідав, наші мандрівники вийшли на галявину. На ній яскраво-жовтими зірочка ми розпустилися якісь квіточки.

— Яка дивна кульбабка, — зірвала одну з низ Зоя.

— Це не кульбабка, а мати-й-мачуха. Вона тільки схожа на кульбабку. Хороша рослина. І Костик пив і неї настойку.

— Коли? — здивувався Костик.

— Може, забув, як узимку тобі бурульок та сніг посмоктати заманулося? Ну й застудився. Від кашлю не тільки мати-й-мачуха дуже допомагає. І липовий цвіт та польовий мачок. Заварити їх в окропі й пити.. Та ти, Костику, мене не слухаєш.

    Костик справді не дуже уважно слухав дідуся. У цю мить його увагу відволікла червона ягідка.

— Дідусю, а можна її з'їсти?

— їж, Костику, їж. Але пам'ятай: їсти можна тільки ті ягоди, які знаєш, бо між ними є й отруйні...

— А ми з Оксаною для своїх ляльок завжди ліки і рослин готуємо, — засміялася Зоя, простягаючи руку щоб зірвати кілька жовтих квіточок, що росли на одній  стеблині.

    Костик підбіг, щоб і собі зірвати таку стеблину, але зірвав лише одну квітку. Подивився на неї. Трохи пом'яв у пальцях. Що таке? На пальцях утворилися плями, та не жовті, а фіолетові.

— Що, онучку, здивувався? Оця рослина лікує різні шлункові захворювання. Зветься вона — звіробій, або заяча крівця. Звуть її ще й травою від 99 хвороб. Справді, це чудесна рослина. Відвар з неї можна пити, можна й до рани прикладати. От він який, звіробій!

— А ним можна й звіра вбити? — запитав Костик.

— Ні, назва його не пов'язана з убивством. Не мис­ливці її вигадали. Казахи звуть цю травичку «джера-бай» — «цілитель ран». А вже джерабай люди, певно, переінакшили на звіробій. Та не один звіробій допома­гає, коли заболить шлунок. Допоможе й відвар дубової кори, деревію та ще багатьох інших рослин.

Мабуть, дідусь ще багато чого цікавого розповів би Костикові й Зої. Розповів би, чому ці рослини треба сушити у затінку, а вже потім здавати до аптеки. Але діти раптом побачили такого гарного метелика, що Кос­тик забув про поранену ногу і побіг метелика наздога­няти. А за Костиком — і Зоя.

     Шкода... Бо кожному не завадить якнайбільше знати про нашу зелену аптеку. У житті — як на довгій ниві. Дивись, ще й у пригоді стане...